Василь Рубан - Бережа

Скинули Перуна в Днiпро, а князь Володимир ще й приставив до нього сторожу iз варягiв, наказавши, щоб, коли пристане до берега, вiдштовхували його списами, а як допливе до порогiв, то вже хай як хоче. Попливла з України разом з Перуном воля, злагода i сумлiння тарiйцiв. Перун був пристав до Видубицького бору, бо кияни бiгли слiдом i просили: «Видибай, Боже», але варяги вiдштовхнули його. З цього часу ця мiсцевiсть зветься Видибiр. За порогами Днiпро винiс Перуна на мiлину, i його взяли до себе венеди-уличi. З того часу звила собi там гнiздо Воля України. Перуновi i Богинi-Бережi-Троєручицi молились уличi-запорожцi. Коли смута, розор i забуття витали над Аряною, запорожцi вдихнули у, здавалось би вже мертве тiло, живу душу клятводержця Перуна сина Ягни.

Затим, як з наказу князя Володимира наймане вiйсько розорило святилище шести українських богiв iз шести родiв Тар'ягна, велiв князь Володимир по всьому Києву сказати, якщо не прийде хто завтра на берег Почайни, то буде йому ворогом.

Люди знатнiйшi, якi залежали вiд князя, казали один до одного:

– Якби це не було добре, то не прийняли б цього князi i бояри.

Трохи людей зiйшлося i увiйшли до води. Однi по шию, iншi по груди, деякi, тримаючи немовлят. Попи ж грецькi i корсунськi творили молитву.

В цей час волхв волхвiв, який творив ранiше треби у храмi Перуна, з'явився на днiпровськiй кручi, а з пiвночi над долинами Славути почала пiднiматись невелика, але дуже чорна хмара. Високе небо ще було синє й чисте, i сонце сiяло над усiєю могутньою державою Українською, яка, наче в часи Великого князя Кия, всiма своїми дiтьми i дiтьми дiтей схилилась до свого прекрасного стольного города Києва. I зазвучали слова волхва волхвiв:

– I ти, рiчко Почайно, яка була першою для зневiрених киян, i ти, Володимире, iз своїм князiвським кодлом, розбещеним розкошами, пощезнете з Української землi. О горе українському народовi без пастуха: без Бога i без князя! Як отсi колоди та камiння, се золото та поволоки, так розпадеться держава. Порозтягають її чужi, заллють кров'ю та сльозами доти, доки народ не зречеться всього, навiть сього нового Бога, щоб порвати клятi кайдани. Горе! I твоя могила, Володимире, i твоя Десятинна церква, що її ти збудуєш на нашому священному Требищi, западеться, i твої вiруючi згорять, заваленi камiнням. Горе!

I прийде ворог жорстокий на вас, кияни. Спершу це будуть усобнi братовбивчi вiйни, а тодi, без свого Бога в серцi, ви тiкатимете з поля бою, як останнi боягузи, бо не буде з вами Перуна. I кожен з вас захоче бути князем, але всi разом ви будете лише рабами! Горе!

Довга сива борода волхва замаяла на рвучкому вiтрi, i замаяла на вiтрi його довга вишита сорочка. Грозова хмара вже зайняла пiвнеба, лише волхв стояв на кручi, наче розвихрений вогонь.

Варяги, якi пiдганяли у воду неохочих, почали пускати у волхва стрiли, але стрiли, пiдхопленi потоком Стрибога, летiли врiзнобiч. Зненацька вдарив грiм, Перун потрапив у дерево на кручi, i воно спалахнуло свiчкою.

Сильний вiтер гнав по небу хмари одна за одною, але з них не крапало.

Волхв зник, а люди, трохи пригнiченi, розходились по домiвках.

Трохи ранiше за цi сумнi подiї гуляла Мар'я Всеславiвна по зеленому саду, милувалася квiтами весняними. А iз зеленого листя на неї дивився величезний Змiй-полоз. Задивився добрий Змiй, син Землi, у очi Марiї Всеславiвни, на її бiле тiло, на її стрункий стан та i полюбив її дуже-дуже. Звернувся вiн до Роди-Слави-Дани з такою молитвою:

– Родославодано, мамо! Нащо ти народила мене холодним? Дай у мою кров вогню Ягни, а у тiло вроду юнацьку хоч на один день i на одну нiч, щоб нi одна жiнка земнородна не змогла передi мною встояти, не змогла менi вiдмовити. А тодi я знову стану Змiєм-полозом, твоїм любим сином.

Почула його Родославадана i звернулася до Ягни з такими словами:

– Ягно-Лелю-Коляда, змiни вогонь у тiлi мого сина Змiя-полоза на вогонь теплий, животворний, дай моєму синовi чоловiчу вроду хоч на один день i на одну нiч, таку вроду i звабу, щоб йому пiдлягла та жiнка, яку вiн захоче.

Вийшла Мар'я Всеславiвна на другий день у зелений сад погуляти, сiла пiд глиняною кручею бiля лiщинового куща та й задумалась. Млость на її серце разом з теплим весняним туманом налягла недiвоча, а туга в грудях защемiла неземна. Тут з куща лiщинового звiсився величезний Змiй-полоз, закрутився товстелезними кiльцями i заглянув Марiї в очi. Захопило Марiї дух, а тiло стало нiме. Нi крикнути їй, нi писнути, щоб на помiч покликати. Сидить вона сама не своя, вiд страху очi заплющила. А як вiдкрила очi – стоїть перед нею ставний юнак роду невiдомого, але княжого, бо горить у нього на чолi золочений ремiнець з дiадемою, на шиї блищить гривна княжа золота. Що по верхньому краю гривни птахи по квiтах лiтають, що по середньому ряду гривни князi диких коней упокоряють, що по третьому ряду гривни звiрi коней княжих терзають. Сорочка, вишита жовтою i синьою ниткою, взята пiд шию золотим шнурком, а на рукавах Берегинi знаки повишивано. Перехоплений стан тонкий шкiряним широким поясом, блискiтками-цвяшками розцяцькований, та ще й золотою пряжею, а за поясом запоясник з рукояттю, дiамантами обсипаною. Що штани на ньому iз шкiри змiїної та заправленi в червонi м'якi чоботи.