Василь Рубан - Бережа

– Ой ти, славний хан Салтан Ставрулович! Чи зволиш та виряджатися Україну воювати?

Вiдповiв їй Салтан Ставрулович:

Ой ти, красуне ханум Азв'якiвна! Чи ти знаєш, чи ти вiдаєш? У полях тепер трава не так росте, i квiтки цвiтуть не по-старому. Мабуть, богатирi тарiйськi перевелись. Поїду я з вiйськом на Київську Русь, покорю-вiзьму дев'ять городiв з пригородками, обдарую городами дев'ять своїх синiв, а тобi, ханум, подарую соболину шубоньку.

Промовила молода ханум Азв'якiвна:

– Ой ти, гой єси, славний хан Салтан Ставрулович! А я знаю про те ще й вiдаю: на Вкраїнi трава росте все по-старому i квiти цвiтуть, як колись цвiли. Ти про те не вiдаєш, що в Києвi народився могута-богатир, тобi, хане, супротивничок. А менi вночi у снi видiлось, нiби iз захiдного боку летiв сокiл, а зi схiдного – чорний ворон. Сокiл з ворона пiр'я повискубував, на вiтрi порозвiював. Той сокiл – то є богатир Вольга Всеславович, а чорний ворон – славний хан Салтан Ставрулович.

На тi слова-речi мовив хан Салтан Ставрулович:

– Ой ти, ханум, молода Азв'якiвна! Казано: волос у баби довгий, а розум короткий. Пiду я повоюю Тарiйську землю. Вiзьму дев'ять городiв з пригородками, обдарую тими городами дев'ятьох своїх синiв, а тобi привезу шубу соболиную.

А Вольга, на косячку вiконнiм сидячи, слухав тi речi-розмови таємнiї. Вiн розумний був, догадливий: обернувся малим горностаєм, побiг по пiдвалах-погребах, по високих теремах: у тугих луках тятиви понадкушував, гартованi стрiли поприламував, гострi шаблi повищерблював, палицi залiзнi у дугу погнув. Пiсля цього обернувся Вольга сiрим вовком, скочив-поскочив на конюшню, там усiх коней перебрав-подушив до єдиного. А тодi обернувся ясним соколом, знявся високо в пiднебесся, полетiв далеко до своєї дружини хороброї. Дружина спить, та Вольга не спить. Розбудив вiн дружину-ратникiв, закричав дужим голосом, як в трубу заграв:

– Ой, ви, добрi козаки, дружинники хоробрiї! Не час спать, пора вставать, та пiдем у ханство бусурменськеє.

Тут швидко-скоро всi дружинники пiднiмалися, i прийшли всi сiм тисяч до стiни бiлокам'яної. Мiцна та стiна бiлокам'яна в небо верхом упирається. Нi пролому нема в стiнi, нi малої щiлини, i залiзнi ворота закритi мiцно-накрiпко, крюки-засуви у воротах мiднiї, а бiля ворiт варта бусурменська, лiку їй нема. В пiдворiтню лиш мурашка пройде. От всi ратники-дружинники зажурилися-засмутилися.

– А як нам в бусурменський город потрапити? Через стiну не перебратися, а залiзнi ворота не виломать, та i варта у воротях надiйна, як ворота ламать, лишень голови свої пiдставлять.

Молодий Вольга Всеславович розумний був, догадливий. Обернувся вiн малої мурашкою i сiм тисяч ратникiв-дружинникiв в мурашок обернув. В пiдворiтнi була вузенька щiлинка, i всi ратники через неї в город потрапили. Обернув їх Вольга в добрих козакiв зi всiєю зброєю. Вартовi бусурменськi забiгали, за зброю хапаються. А палицi залiзнi в дугу зiгнутi, шаблi гострi всi пощербленi, стрiли рiвнiї поламанi, тятива в тугих луках рветься, як гнилi нитки. Закричали на пiдмогу кiннотникiв, прибiгли вершники на конюшню, а там всi конi пiдсiдельнi побитi лежать.

Тут Вольга Всеславович зi своєю дружиною хороброю бусурменських ратникiв побив-повоював, а ще бiльше у полон узяв. Бабусь, дiдiв та малих дiтей дружинники не чiпають, а молодих красних дiвчат полонили сiм тисяч, щоб на кожного юнака жiнка прийшлась.

А сам Вольга у палати пiшов, в тi палати ханськiї, до того хана бусурменського. Дверi в палатах були залiзнi, крюки-засуви – золочена криця. I сказав тут Вольга Всеславович:

– Хоч ногу зламаю, а дверi виставлю!

I копнув ногою в дверi, залiзом кованi – поламав усi засуви, пробої булатнiї. У свiтлицi брав за руки самого хана бусурменського i говорив такi слова:

– Похвалявся ти, Салтане Ставруловичу, на Україну йти, а поляни ось до тебе самi прийшли, не треба тобi, Салтане, нiг томить – я накину на плечi ханум Азв'якiвни соболину шубоньку.

Помiнявся в лицi бусурменський хан:

– Недарма казала менi ханум Азв'якiвна, свiй вiщий сон переказувала. Ти не бий, не карай мене, Вольго Всеславовичу, я й сам не пiду воювать Рос великую i дiтям, внукам закажу в мирi з тар'ягнами жить i данину платить з року до року! Ми запишемо цю заповiдь на срiбнi листи.

Як прийшов Вольга з походу дальнього в стольний город на Днiпрi Київ з полоном великим i дарунками, а Великий князь Володимир його й стрiчать не став. Бо стрiчав якраз гречинiв золоторизих, та цiлував Бога їхнього, та за себе брав царiвну царгородську, жiнку брата свого рiдного, якого сам пiдступно вбив. Душу продавав та на царство Вiзантiйське мiрився. У палатах Володимира бiлокам'яних ллються вина, та все заморськiї, i нема серед них домашнiх медiв. За столом та все гречини-ромеї, та попи золоторизiї, та бояри боговiдступники, та нема серед них богатирiв. Нема нi Дуная Русиновича, нi Святогора Родовича. Бо вся сила їхня вiд Ягни-Бережi йде, а князь Володимир – на грудях з розп'яттям. Богатир Вольга Всеславович образився. Та й виходив вiн на вулицю, тугий лук натягував, став стрiляти по церковних макiвках i кричав городянам київським: