Василь Рубан - Бережа

– Чом би й нi, приймаю. Вечеряй, лягай спати, а завтра пiдеш коней пасти.

На другий день вигнав Країн коней в поле. А то не конi були, а Бабинi доньки. Тiльки присiв пiд кущ вiдпочити, аж тут навалився йому на очi такий сон, що вiн тримався-тримався, а таки заснув. Прокинувся перед вечором – нема коней. Сiв та й зажурився, а тодi став молитися:

– Боже-Дарбоже-Бережо-Княгине Ягно-Лелiє-Славо-Морано, напоум, просвiтли, щасливу думку пошли!

Та й приходить йому на розум, що Вовк у нього за товариша i треба в нього запитати поради. Вийняв Країн сопiлку та й заграв вовчу пiсню. Прибiг Вовк, а за ним ще зграя вовкiв:

– Що в тебе за клопiт?

– Треба табун коней у Бабинi стайнi загнати.

Вовки зараз на всi боки шатнулися, всiх кобил загнали, Країн стайню зачинив i до Баби пiшов. Баба й каже:

– Добре ти, Країне, служиш, а чий же ти будеш?

– Я Тар'я-Ладо-Країн – найменший у матерi Ам'ягни син.

– Ах, знаю, знаю, я все знаю, – каже Баба, – тiльки вивiряла, чи ти правду кажеш. Лягай спати, завтра пiдеш знову коней пасти.

На другий день погнав Країн знову коней у поле. Щоб не заснути, сiв пiд терновим кущем, коли голова хилиться, колючки лице колять. Але Баба наслала такий сон, що Країн пiдклав пiд щоку шапку i таки заснув. Проспав аж до вечора, прокинувся, а коней i близько нема. Тут вiн уже довго не думав, вийняв сопiлку i заграв риб'ячу пiсню. Випливла з глибин Князь-Риба:

– Нащо, Країне, кликав?

– Чи не знаєш, друже, де подiлися Бабинi кобили?

– Знаю, вони рибами стали, в море пострибали. Зараз ми їх звiдти потуримо.

Почали кобили з моря вискакувати. Країн їх зiбрав у гурт, у конюшню зачинив, потiм до Баби пiшов.

– Добрий iз тебе, Країне, пастух. Видно, на роду у тебе написано конярем бути, – каже Баба Червона. – Ще раз коней попасеш, а тодi i плату за службу вiзьмеш.

I на третiй день погнав Краягн коней пасти. Знову Баба наслала на нього нездоланний сон. Прокинувся увечерi – нема табуна. Запитав у Вовка – не знає, запитав у Риби – не знає. Запитав у Орла, а той i каже:

– Баба їх яйцями поробила, сама на яйця сiла.

Що тут робити?

– Ти, Орле, iз птаством почнiть Бабиних курей хапати, а я причаюсь у сiнях, – говорить Краягн.

Так i зробили. Як почали Бабинi кури кричати, Баба з яєць схопилась та в двiр побiгла, а Країн тим часом у хату, яйця побив, кобил вiдшмагав та й у хлiв загнав.

Бачить Баба, що вже вiн всю службу справив, треба платити. Питає вона Країна:

– Що ж ти хочеш за службу?

– Тiльки що у вашому табунi народилося лошатко, от ви менi його й вiддайте.

Баба почала його умовляти, мовляв, бери найкращого коня, та ще й у сакви чого твоя душа забажає, а лошачку ще рости треба.

Проте Країн стояв на своєму твердо. А Баба того лошачка, поки народиться, триста рокiв чекала, але нiчого не вдiє. Вона Країновi службу вибирала, а вiн собi плату вибирає, а як не виконає своєї обiцянки, то згорить ясним полум'ям. Вiддала Баба Країновi лошачка. Взяв Країн його на плечi та й пiшов. Як вiдiйшли далеченько за овид, що їх уже Баба не бачила, лошачок як стрепенувся та й зробився чарiвним крилатим конем. Питається вiн Краягна:

– Як тебе нести, понад землею чи попiд небом?

– Неси попiд небом до Змiя в палац.

Прилетiли вони в палац, країн схопив пташку сiру з золотим голосом i заховав за пазуху. Тут Змiїв кiнь як заiрже, аж стайню розвалив. Прибiг Змiй i питається:

– Чи наздоженемо ми їх?

– Нi, вже не наздоженем, бо пiд ним мiй молодший брат, як черкне копитами, то i тобi, i менi буде кiнець.

А Країн опустився зi своїм конем бiля калинового куща i пустив Солов'їху на той кущ. Стала Солов'їха дуже гарно спiвати, а Країн притулив до губiв сопiлку та й почав ту пiсню переймати. Цю пiсню перейняв i заграв ще кращої. Як вiн заграв ще краще за Солов'їху, то птаха стала гарною дiвчиною – Солов'їною, а кущ калини гарним городом. Назвали люди той город Переяславом-на-Дунаї, бо тут Країн перейняв славу найкращого музики в свiтi.

А вiд Краяна (красного вогню) i Солов'їни пiшов народ українцiв, або тарiйцiв, греки ж називали їх фракiйцями, або тракiйцями, а земля їхня звалась Країною.

На синьому Дунаї жило могутнє плем'я країнцiв. Вони пасли отари i на мисливство тратили свою силу i мужнiсть, бенкетували пiсля вдалих ловiв, спiвали обрядових пiсень на весняному святi Слави, на лiтньому святi Купала, на осiнньому святi Рода i Роди i водили дiвчат вiд Дунаю до Шлюбу.

Одного разу в часи Русальських свят чорнокосу красуню схопив Орел. Стрiли, випущенi мужчинами, упали з неба назад на землю. Тодi молодцi-козаки пiшли в гори шукати юнку, але через рiк повернулись нi з чим. I забули про неї, як забувають про багато чого на цьому свiтi.