Василь Рубан - Бережа

– Я Кiмар'ягн, син Лада i Лади.

– Чули ми, що цей рiд княжий, але не до сватання нам. У нас велике горе. Жили ми з жiнкою добре та мали сiмох синiв i одну прийомну дочку. Знайшли ми її на березi Днiстра i назвали Галкою, бо вона була дуже чорнява, волосся – як галчине крило. Одного разу сини гралися в хатi i дуже гармидерували. Жiнка спересердя вiзьми i скажи:

– А щоб ви полетiли свiт за очi!

А в цей час вона варила їсти i була повернута до Сварога. Почула її слова Ягна i вволила її волю: сини стали гайворонами та й десь полетiли. Пiшла Галя їх шукати, забрела в густий лiс. Бачить – блимає свiтло. Пiдiйшла ближче, аж то хата. В тiй хатi жила Мiсяцева мати. Попросилась Галя переночувати. Мiсяцева ненька її запитує:

– Звiдки ти, дитино?

Розказала їй Галя все.

– Не знаю, де живуть твої брати, – сказала Мiсяцева мати, – ось як зайде додому мiй син, то я його запитаю, у якiм краю твої брати.

Прийшов Мiсяць додому, запитує його мати. Вiн i каже:

– Я там не бував, але, здається, це в тiм краю, де Дар-Сонце сходить.

На другий день Мiсяцева мати нагодувала дiвчину i звелiла синовi випровадити її до Сонця. Прийшла вона до Сонечка в хату, там теж була старенька Сонечкова мати.

– Куди йдеш, дитино? – Спитала вона дiвчину.

– Я йду братiв своїх по свiту шукати, яких моя мати прокляла, а вони поробилися гайворонням та й полетiли.

– Не чула я про це нiчого, хiба лишень Дарбог-Сонце знає, – каже Сонцева мати.

Прийшов Дарбог-Сонце додому, мати запитала його про братiв гайворонiв.

– Нi, не знаю, – вiдповiло Сонечко. – Певно, менi не доводилось заглянути у тому краю у всi мiсцини.

Нагодувала дiвчину Сонечкова мати i загадала синовi вiдвести її до Стрибожої (Вiтрової) матерi. Стрибогова ненька нагодувала Галю, а потiм запитала про її скруту.

– Iду своїх братiв-гайворонiв шукати.

Як прийшов Стрибог додому, запитала його мати, де живуть сiм братiв, якi стали гайворонами.

– Знаю, – каже Стрибог. – Як змочив мене дощ, то я сушився бiля комина тих братiв.

Уранцi, як Галя встала, Вiтрова мати нагодувала її, а потiм Вiтер узяв її на плечi та й понiс до тiєї хати, де жили брати. Але на той час братiв не було вдома, певно, десь полетiли на здобичництво. Опiвночi посiдали вони на подвiр'ї, стрiпнули крилами та стали козаками. Наймолодший з них, що варив на сьогоднi обiд, вийняв з печi страву, подивився та й каже:

– Еге, брати мої, хтось наш обiд куштував!

– Хто ж мiг куштувати? Ми вже стiльки рокiв тут пробуваємо, але нiкого стороннього не бачили, – загомонiли.

На другий день вони знову запримiтили, що страва над'їдена, а на третiй день почали шукати та й знайшли Галю пiд лiжком. Почали її розпитувати, вона їм усе розказала. Зосталась вона жити з ними, батька й матiр забрали до себе i заснували мiсто Галич. Як стали брати i сестра дорослими, то закохався в неї найменший брат. Ми вже й пошлюбити їх збиралися, вона ж у нас прийомна дочка, але перед самим весiллям Галя заснула i нiхто її не може розбудити. Брати зробили для неї кришталеву труну й пiдвiсили пiд дубом на золотих ланцюгах. Але князевi над воронами снився сон, що мандрiвний витязь з роду Тар'ягна може її розбудити, бо вона його наречена.

Пiдiйшов Кiмар'ягн до кришталевої труни, брати зняли накривку. Торкнувся Кiмар устами її вуст, i вона ожила, нiби й зовсiм не спала. Як тiльки Галя прокинулась, то її брати вже перестали бути воронами, i батько й мати стали князями над людьми, i срiбне камiння стало городом Галичем. Князь вiддав князiвство Кiмар'ягновi, i вiд них пiшов народ, який звався галичанами, або кiмарiйцями. Греки ж називали їх у своїх писаннях кiмерiйцями.

Краягн iшов далi за срiбним клубком, який став зовсiм маленьким. Нарештi клубок весь розмотався пiд калиновим кущем. В калиновому кущi стримiла Краягнова стрiла. Сiв Країн пiд кущем, розвiв ватру, засумував за братами, батьком-матiр'ю i сестрою. А серед усiх своїх братiв вiн умiв найкраще грати на сопiлцi. Ото i зараз зрiзав вiн калинову гiлку, зробив сопiлку та й заграв. А сопiлка вимовляє дiвочим голосом:

Переплив тодi Країн широкий Дунай, iде далi, а сопiлка вказує йому шлях. Прийшов до великого палацу. Зайшов у сiни – нiкого нема, зайшов у вiтальню – нiкого нема, зайшов до свiтлицi – теж нiкого нема, лише стоїть у свiтлицi золота клiтка, а в клiтцi сiра птаха. Вiн ту пташку за пазуху заховав та й рушив назад до Дунаю. Чує Змiй, що його кiнь iрже. Прибiг у стайню та й питає: