Василь Рубан - Бережа

– Не роби того, бо люди проклянуть, а людськi прокляття гнiтять душу, i вона стає хворою.

– А що маємо робити?

– Треба втiкати, а там – як Бог дасть.

Горлиця взяла Вол'ягна за руку i вийшла надвiр. Але коли виходила, одна сльоза її упала в хатi, друга в сiнях, а третя на порозi. Обняв Вол'ягн Горлицю, i вони полетiли. Вранцi Змiй устав, а на горi мiсяця немає. Покликав вiн доньок i сказав:

– Приведiть сюди Горлицю i того хлопця!

Доньки пiшли до хати i постукали в шибки:

– Ей ти, нiхтолице, ходи до тата на вiдповiдь!

А сльоза, що впала у хатi, вiдказала:

– У мене болить голова, прийду завтра.

Доньки переказали Змiєвi, i вiн погодився почекати до завтра, другоднi доньки знову постукали в шибку:

– Ходи, нiхтолице, бо тато сердитi!

А сльоза, яка впала на порозi, мовила:

– У мене болить нога, прийду завтра.

Доньки передали Змiєвi i це. Вiн погодився ще зачекати. Третього дня доньки знову покликали:

– Ходи вже зараз, тато не хоче бiльше чекати тебе!

Сльоза, яка впала на порозi, мовила:

– У мене болять руки, не можу вiдчинити.

Як дiзнався Змiй, став лютий i наказав:

– Зв'яжiть її i приведiть сюди разом з подорожнiм!

Четвертого дня доньки видерли вiкно, аж там нiкого нема. Доньки полетiли в палац i закричали:

– Нiхтолиця втекла зi своїм чоловiком!

Змiй на те кинувся вгору i полетiв, як блискавка. А Горлиця летiла з Волею пiд саме небо. Воля сказав:

– Твоє пiр'я вже мене пече.

Горлиця опустилась на землю та промовила:

– Нам треба розлучитись. Я зроблю тебе невидимим, доки Дундулюк житиме на свiтi.

Дмухнула на нього, i Вол'ягн став невидимим. Вирушив вiн додому сам, а Горлиця заховалась у траву. Прилетiв Змiй, витрiщив очиська:

– Ти хитра, але хитрiсть твоя слаба перед моєю!

Змiй повернув її до себе, i там його доньки пантрували її i вдень, i вночi. Горлицi набридло сидiти в хатi, почала вона збирати трiски на подвiр'ї. Дундулюковi доньки питають:

– Нащо тобi трiски?

– Хочу собi купiль зiгрiти.

– А ми б теж скупалися.

– Я вас покличу, – мовила Горлиця i зайшла в хату. Розпалила трiски, а сама стала Димом i вийшла через комин. Доньки довго чекали, потiм увiйшли в хату, а там нiкого нема. Побiгли вони в палац:

– Тату, нiхтолиця знову щезла.

Змiй став наздоганяти Горлицю, вона перекинулась на Зiрку i просить Хмарку:

– Хмарко, сестричко, накрий мене!

Хмарка її накрила, але Змiй засапався i так дмухнув, що iз хмарки лише пiр'я полетiло.

– Кажи, чого тiкаєш вiд мене?

– Я присягла Вол'ягновi, що буду йому вiрною.

– Я його знищу!

– Не зможеш, бо твоє око його не побачить.

– Тодi ти стань каменем!

– Не навiки, а до того часу, як Воля додому, до Волина, прийде, принесе жертву Ягнi i помолиться за мене кожного ранку три тижнi. А в тебе хай вiд кохання до мене серце лопне.

Змiй упав мертвий.

Вiдтодi сказано:

Не заклинай iменем Бога, бо сам станеш вразливим до супротивних прокльонiв.

Через три тижнi Горлиця ожила, залетiла у Вол'ягнову свiтлицю i стала прекрасною князiвною. Вiд шлюбу Вол'ягна i Горлицi пiшов рiд волинян, а стольним мiстом Волинського князiвства став город Волин. Греки ж називали волинян венедами.

Тим часом Кiмар'ягн та Краян iшли далi за срiбною ниткою. Iшли та й iшли, сiли вiдпочивати на галявинi. Дорогою вполювали козулю i стали смажити її на вогнi. Коли пiдскакує до них Галка i просить, щоб i їй дали шматочок. Кiмар вiдрiзав шмат м'яса i кинув Галцi. Галка й запитує витязiв людською мовою:

– Куди це ви, козаки, мандруєте?

– Ми шукаємо золоту стрiлу Тар'ягна, що її випустив Кiмар, а Галка її пiдхопила i десь понесла.

Галка й каже:

– Ти, Краягне, iди далi сам, бо Кiмар'ягн уже прийшов. Хай садовить мене на плече, i я поведу його до воронячого князя, бо стрiла у його доньки.

Посадив Кiмар Галку на плече, а Країн пiшов далi за срiбною ниткою. Галка сидить у Кiмар'ягна на плечi i нашiптує:

– Iди праворуч, iди лiворуч, iди прямо.

Йшли вони так три днi й три ночi. Пройшли один, пройшли другий густий лiс. Раптом вийшли на велику галявину. Трава i квiти на тiй галявинi – все з чистого срiбла. Серед галявини скеля, теж iз срiбла, а на скелi чудовий палац. Галка знялась з Кiмарового плеча i полетiла. Кiмар'ягн прийшов пiд мури палацу, тут його зустрiла сторожа i повела просто поперед срiбний трон, на якому сидiв воронячий князь.

– Як ти сюди дорогу знайшов?

– Трапець привiв.

– Чого тобi вiд мене треба?

– Маю вашу доньку засватати, бо вона вхопила мою золоту стрiлу.

– Хто ти родом?