Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

У зовнішній:

«Хоч не хочеш, а торгуй!»

Наприкінці розмови п. м-р категорично заявив, що чутки про те, ніби директор департаменту палива спить під трьома кожухами, – провокаційні.

(Далі буде.)

– Добудувалися!

До того добудувалися, що, навіть Дон, цей «осередок тоєї Руськой государственності», – завадило!

– Завадило так, що вже вибльовує і «ідею», і тих, хто приніс з собою цю «ідею».

– Дончаки нарешті зрозуміли, якого «блага» принесли народові Денікін з кумпанією.

Захиталася найміцніша підпора поліцейської Росії.

– Єдиної, неділимої!

– Захиталася, щоби, упавши, задавити всю царську наволоч.

– Не витримала навіть Донщина, зачарована ласкою бувшого Миколи II.

– Зрозуміла, яку гадюку пригріла в себе за пазухою.

– Побачила, що ця гадюка, почувши в собі більше сили, засичала на неї ж таки.

– На того, хто пригрів її.

– Треба було бути сліпцем, щоб не бачити намірів золотопогонної зграї.

– І Дон був сліпцем!

– Тепер він «прозрів»! «Прозрів» і виправить свою величезну помилку перед усіма націями бувшої Російської держави.

– Куди ж тепер, ваше превосходительство?

– Де ж тепер улаштуєте осередок «Руськой государственності»?

– З Кубані вигнали, з Дону гонять, на Кавказі б’ють!

– Колчака заперли аж на Амур.

– Москва?

– Але до неї щось «переходи» збільшуються! Краще, мабуть.

– «Не тратьте, куме, сили».

Три ймення:

– Тарнавський, Лисняк і Левицький…

Три ймення, що страшною ганьбою заплямували славетну історію визволення Українського народу…

За панську ласку, за привілеї.

– Продали народ.

Той народ, що вже 2 роки б’ється в невимовно тяжких обставинах.

– За кращу долю свою!

– За волю!

– За право своє.

У найтяжчу хвилю кривавої боротьби, коли на карту поставлено все.

– Продали!

– І хто продав?

– Главнокомандуючий!!

– Перша людина у військові! Яка ганьба!

Ви подумайте:

Вітчизна-мати стікає кров’ю, б’ється з останніх сил.

– Приходить старший син її, її обранець, її надія і, мов злодіюка, всаджує ніж у саме серце їй…

– Своїй матері! Яка ганьба!!

– Кому ж вірити?!

– На кого сподіватися?!

– Сліпці?

– Ні, не сліпота це!

Бо не можна було не бачити, куди йдуть вони, до кого ведуть військо, який намір має новий «спільник» їх – Денікін.

Це – зрада!

Безсоромна, як повія!

Жахлива, як божевілля!

Ганьба їм! Слухайте ви:

– Тарнавські, Лисняки і Левицькі і «інші з ними»!

– Невже ви не чули?

Ні, такі, як ви, цього чути не могли! Слухайте!

Я вам скажу.

– Ще коли зачаття ваше не опаскудило черева матерів ваших, Великий Тарас про таких, як ви, сказав:

А ви… ви… Яка ганьба!

Було таке у нас:

– Величезне чортзна-що!

– Звалося воно, вибачте на слові, Гетьманом Павлом Скоропадським…

– Гетьманом Усієї України.

– Привели його німці. Посадили…

– Воно посиділо, покапостило…

Потім народ дмухнув: воно впало зі свого «трону», одягло німецьку шапку і з німецькими офіцерами втекло до Берліна, де й заховалося.

«Аки тать в нощ!»

Оце й усе…

Привели… накапостило… впало… втекло.

Це для історії.

Більше й писати нічого не треба, бо історія… образиться.

Це було рік тому.

Пройшов рік!

Хто ж його згадував? І як його згадували? Інтелігенція:

– З презирством!

Селянство:

– Ну, й били ж ми його!

І тілько одні «хлібороби», кров од крови й плоть від плоті гетьманської, згадуючи, кличуть:

– Дурнем!

Це так дітки батька величають!

По-моєму, так для його й «дурня» забагато!

– «Чортзна-що» й більше нічого!

– Воно!

А яким воно здавалося тоді:

– Суворим та грізним!

Завело собі бунчужних, значкових, конвой…

Булаву носило…

До народу не інакше, як:

– Ми, – мовляв, – Гетьман Усієї України, даруємо…