Остап Вишня - Вишневі усмішки. Заборонені твори

Страшний буде жах!!!

Що вони найкращі, це так.

І п. Литвиненко – прекрасно співає.

І п. Овдієнко – чудово співає.

І п. Івлів – гаразд співає.

Але, панове! Пожалійте ж їх…

Ромео і Джульєтта…

Або.

Джульєтта і Ромео.

Українізовані.

Я б не сказав, що цілком українізовані, бо на Джульєтті були чудові французькі черевички, але подекуди так.

Українізовані.

Джульєтта сиділа «у вікні», а Ромео «під вікном». Співали про гривні, про Полтаву, про отаманів…

Джульєтта скаржилася, що в неї нема черевиків і що не дають їй допомоги.

Черевики, положим, у неї єсть.

Я це сам бачив.

А нащот допомоги, краще звернутись до уповноваженого.

Це його справа, і публіка тут, як кажуть, «ні при чом».

Недивлячися на таку заплутану і політичну, і економічну ситуацію, яку вони намалювали в своїх піснях, все ж таки всі вони in corpore, разом, очевидно, з автором, вирішили, що «в сімействі – згода».

Може, й так?

Їм про це краще знати.

Актори в публіці. Це, значить, так…

Скінчилося кабаре, вийшли актори «в публіку», сіли за столика й добре повечеряли.

Може, це й оригінально?

Але особливого, як кажуть, кабаретного дотепу я в цьому не помічаю. Те ж саме зробив і я, але безо всякого афішування.

Я нігде не анонсував, що ось, мовляв, – Грунський в публіці… А просто вийшов, сів і повечеряв.

Артистичного вінегрету не було.

Очевидно, нема серед акторів для цього «підходящих овочів». Зате буфет був дійсно гарячий.

Не так буфет, як рахунки.

Як піднесуть, так мов окропом тебе ошпарить.

Цей анонс виконали артистично.

У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ Божий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика.

Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.

З’явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.

Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.

Батьки мої були як узагалі батьки.

Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груні хліборобом і пив горілку.

Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:

– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було! З горілки померли, царство їм небесне!

Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам’ятаю, що частенько було батько казав матері:

– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, п’ють?! Царство Небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.

Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.

А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.