Джейн Остин - Гордість і упередження і зомбі

Спершу вона сполотніла, але вже за якусь мить на її щічках знову проступив рум’янець, а радісна усмішка додала блиску очам. Їй на мить здалося, що його почуття лишилися незмінні, хоч певності в тому й не було.

— Погляньмо спершу, як він чинитиме, — промовила вона.

Вона взялася зосереджено гострити стріли для духової трубки, намагаючись зберігати спокій. Підняти погляд вона не зважувалася, аж доки пекуча цікавість не змусила її поглянути на сестру, коли слуга підійшов до дверей. Джейн зблідла сильніше, ніж зазвичай, але була спокійніша, ніж Елізабет очікувала. Вона зашарілася, коли джентльмени увійшли до кімнати, але зустріла їх цілком люб’язно і пристойно, без нехоті чи зайвої запопадливості.

Елізабет сказала їм рівно стільки, скільки того вимагала пристойність, і знову взялася до роботи, яка ще ніколи її так не цікавила. Лише раз вона зважилася поглянути на Дарсі. Він був серйозний, як завжди — і, як їй здалося, більше схожий на себе в Гартфордширі, ніж на те, як він поводився в Пемберлі. Хоча, можливо, її мати не викликала в нього стільки поваги, як дядько й тітка. Здогад був прикрий, але небезпідставний.

Бінґлі, на якого вона також не задивлялася, видався їй радісним, та водночас і зніченим. Місіс Беннет підступилася до нього так улесливо, що її доньки аж засоромилися, надто як взяти до уваги, що його друга вона зустріла лише церемонним реверансом і коротким привітанням.

Така недоречна грубість була особливо болісною для Елізабет, яка знала, що саме цьому чоловікові її мати зобов’язана порятунком улюбленої доньки від неминучої ганьби.

Дарсі спитав Елізабет, як ведеться містерові й місіс Ґардінер після падіння східних воріт, вона не знайшлася, що відповісти, й на тому розмова стихла. Елізабет не хотілося говорити ні з ким, крім нього, та й з ним їй не ставало снаги заговорити. «Я ж не боюся нікого! — думалося їй. — Самої смерті не боюся! А тут і слова вимовити не наважуюсь».

— Давненько вас тут не було, містере Бінґлі, — сказала місіс Беннет.

Той одразу погодився.

— Я вже була злякалася, що ви не повернетеся. Подейкують, що ви хотіли кинути цей маєток. Але я дуже сподіваюся, що це не так. Тут стільки всього змінилося відтоді, як ви поїхали! Порівняно з тим, що застали ви, нечестивих уже майже нема. Міс Лукас зійшла в могилу, заражена моровицею. А одна з моїх доньок щойно вийшла заміж. Може, ви чули? Може, в газетах читали? Про це, як я знаю, повідомили в «Таймз» і «Кур’єр», хоча й не на належному місці. Писано тільки: «Нещодавно Джордж Вікгем, есквайр, і міс Лідія Беннет», — але ані слівцем не згадали про її батечка, її службу його величності й усяке таке. То як, ви не бачили?

Бінґлі відповів, що читав про це, і переказав привітання молодятам. Елізабет боялася підвести очі, а отже, не знала, який вираз був на обличчі в містера Дарсі.

— Звісно, шлюб доньки — це справжнє свято, — вела далі місіс Беннет, — проте водночас, містере Бінґлі, мені прикро, що вона тепер так далеко! Вони поїхали до Кілкенні — це, здається, десь в Ірландії, і бозна-скільки ще там пробудуть. Там міститься Семінарія святого Лазаря для калік — гадаю, ви чули, що його бричка перевернулася й він лишився прикутим до ліжка? І вирішив стати священиком? Бідолашечка Вікгем! Якби ж то в нього було стільки друзів, скільки він заслуговує!

Елізабет розуміла, що мати намагається допекти Дарсі, й ледве могла всидіти на місці від сорому. Однак полегкість принесла думка про те, що Бінґлі не міг відвести погляду від Джейн. Спершу він не наважувався до неї звернутися, проте з кожною хвилиною був до неї дедалі уважніший. Йому здавалося, що за минулий рік ані її краса, ані її лагідна вдача, ані її невимушені манери нітрохи не змінилися, хіба що вона стала трохи серйозніша. Джейн намагалася приховати зміни й думала, що говорить не менше, ніж раніше, проте була така збентежена, що часом і не помічала, як довго мовчить.

Коли джентльмени стали прощатися, місіс Беннет хутенько запросила їх на обід у Лонґборні за кілька днів.

— Містере Бінґлі, ви заборгували мені візит, — додала вона. — Коли ви їхали до міста минулої зими, то обіцяли, що пообідаєте з нами, щойно повернетеся. Бачите, я все пам’ятаю! А ви не дотрималися свого слова.

Бінґлі ці слова трохи збентежили, і він відказав, що його затримали нагальні справи. По тому вони з містером Дарсі сіли в карету й поїхали.

Місіс Беннет ледве стрималася, щоб не запросити їх лишитися на обід того ж дня. Та, хоч на їхньому столі ніколи не бракувало їжі, вона була свято переконана, що чоловік, на якого вона мала такі великі плани, заслуговував на обід із двох страв. І, авжеж, ніщо менше не задовольнило б апетит і гордість того, хто мав десять тисяч фунтів прибутку на рік.