Джейн Остин - Гордість і упередження і зомбі

Думаю, мила Ліззі, впертість — то справді найбільша його вада. Йому приписували багато різних хиб, але ця йому справді властива. Він наполіг, що візьме всі витрати на себе, хоча я певна, що твій дядько й сам би все оплатив (я це пишу не для того, щоб напроситися на подяку, тож про це — більше ні слова).

Містер Дарсі і твій дядько згаяли на суперечки про це більше часу, ніж ті двоє заслуговували. Врешті твій дядько мусив здатися. Він не допоміг небозі, але отримував за це несправедливі подяки, і це ятрило йому душу. Я певна, що твій лист його безмежно втішив, адже тепер він позбудеться чужих лаврів, а ви подякуєте тому, хто справді заслуговує на визнання. Проте, Ліззі, не розказуй це нікому, крім, хіба що, Джейн.

Я вже написала, як він пояснив, чому зробить усе сам: мовляв, він винен, що ніхто не знав про справжню вдачу Вікгема. Може, дещиця правди в тому й є, хоча не думаю, що його мовчанкою (чи будь-чиєю мовчанкою) можна пояснити такі злодіяння. Проте, мила моя Ліззі, хай би що він казав, можеш бути певна, що твій дядечко ніколи б не поступився, якби ми не були певні, що є й інші причини, чому містер Дарсі зацікавився цією пригодою.

Коли все скінчилося, він повернувся до Пемберлі, де на нього чекали друзі, проте домовлено було, що він приїде до Лондона на весілля, щоб остаточно залагодити фінансові справи.

Здається, ото й усе. Напевно, ця розповідь тебе здивує — але, сподіваюся, не прикро. Лідія перебралася до нас, а скаліченого Вікгема перенесли до дому, де про нього подбали лікарі і зняли мірки для нош, які містер Дарсі щедро погодився оплатити. Я б не писала, скількома прикростями обернулася для нас поведінка Лідії, поки вона мешкала у нас, якби Джейн у листі від минулої середи не запевнила мене, що вдома вона поводилася так само ганебно, а отже, я не завдам вам нового болю цією звісткою.

Містер Дарсі не забарився та, як і сказала Лідія, був присутній на весіллі. Він пообідав з нами наступного дня, привітав молодят і попрощався. Не гнівайся, Ліззі, але я все ж скажу: мені здається, він дуже гідний чоловік. Він поводився з нами так само люб’язно, як у Дербіширі. Його розважливість і справедливість роблять йому честь, і йому не бракує жодних чеснот — хіба, може, жвавості, але цього може навчити його дружина, якщо він мудро вибере собі супутницю. Він хитрий лис — ледве згадував твоє ім’я. Але хитрість нині в моді.

Пробач, якщо я забагато тут наговорила, і прошу — не викреслюй мене зі списків тих, кого запросиш до Пемберлі. Я не знатиму щастя, доки не обдивлюся цілий той парк. Гадаю, низький фаетон, запряжений двійкою зомбі, для того цілком підійде.

На тім завершую. На вулиці якийсь гамір — здається, зомбі знову проломили східні ворота.

Щиро твоя,

М. ҐАРДІНЕР

Коли Елізабет дочитала цього листа, її накрила така лавина почуттів, що годі було й намагатися розібрати, чого в тім більше — втіхи чи болю. Істина перевершила навіть ті її непевні підозри, які вона вважала занадто сміливими, хоча й прагнула понад усе, щоб вони виявилися правдивими. Дарсі вистежив Лідію і Вікгема у місті, заплямував свої руки кров’ю жінки, яку, напевно, сподівався більше ніколи не побачити, і мусив зустрітися з чоловіком, чийого імені навіть вимовляти не хотів. Він переконував його і врешті підкупив. І це все — задля Лідії, дівчини, яка була йому ніким, яку він навіть не шанував. І ось вона, Елізабет — своячка Вікгема! Яка гірка образа її гордості.

Дарсі чимало для них зробив — їй соромно було навіть уявити, скільки. Їй кортіло негайно відкрити свої сім порізів ганьби! Звісно, Дарсі пояснив, чому втрутився. Можливо, він справді вірив, що винен у діяннях Вікгема. Не виключено, що рештки теплих почуттів до Елізабет також могли спонукати його до вчинку, який розрадив би дівчину. Як гірко, о, як гірко було усвідомлювати, що Елізабет і її родина у невідплатному боргу перед чоловіком, який ніколи нічого від них не прийме! Вони завдячували йому порятунком і честю Лідії. Елізабет було боляче згадувати, як зухвало вона йому відмовила і як його зневажала. Їй було соромно за себе — і вона пишалася Дарсі. Вона пишалася, що, попри уражену честь, він ріс над собою і виявляв милосердя. Знову і знову перечитувала вона теплі слова, які написала про нього тітка. Того було не досить, але слова бальзамом лилися на душу. Отже, дядько й тітка були непорушно певні, що між нею і містером Дарсі є домовленість. Це її і тішило, і завдавало прикрощів.

Із задуми її вирвали чиїсь кроки. Вона ледве встигла згорнути і сховати листа, як двоє слуг внесли до додзьо містера Вікгема. Опустивши його на підлогу обіч неї, вони вийшли.