Джейн Остин - Гордість і упередження і зомбі

ЩОЙНО ГОСТІ ПОЇХАЛИ, Елізабет вирішила прогулятися, щоб розвіяти тривогу. Поведінка містера Дарсі дивувала й непокоїла дівчину.

«Нащо було й приїздити, якщо він вирішив корчити серйозну, байдужу й незворушну міну?» — розмірковувала вона.

Задовільної відповіді вона не знаходила.

«Якщо він був доброзичливий і люб’язний з моїми тітонькою й дядечком у місті, то чому ж не зі мною? Якщо він мене боїться, то чому приїхав? Якщо він до мене байдужий, то чому мовчить? Тривожно мені від його поведінки. Але годі про нього думати. Зрештою, я наречена смерті — я присягла шанувати лише лицарський кодекс і мого любого вчителя Ліу».

Тут її наздогнала радісна Джейн, і це на якийсь час допомогло Елізабет дотримуватися цього рішення.

— Мені аж від душі відлягло після цієї зустрічі, — звірялася їй Джейн. — Я знаю, на що здатна, і вже не боюся його відвідин. Я рада, що він пообідає тут у вівторок. Тоді всі побачать, що ми зустрічаємося лише як знайомі, яких ніщо не об’єднує.

— Так-таки й ніщо? — розсміялася Елізабет. — Джейн, начувайся.

— Мила моя Ліззі, ти ж не думаєш, що я така слабка?

— Хіба ж то слабкість? Навпаки — ти виявила нечувану силу, закохавши його в себе по вуха.

Вони не бачили джентльменів аж до вівторка. Місіс Беннет тим часом плекала свої щасливі плани, знов розбурхані доброзичливою ґречністю, яку Бінґлі виявив під час тих коротких відвідин.

У вівторок у Лонґборні зібралося ціле товариство, і найочікуваніші гості прибули вчасно. Коли вони перейшли до їдальні, Елізабет, затамувавши подих, дивилася, чи займе Бінґлі звичне місце поряд із Джейн, яке обирав на всіх попередніх зустрічах. З тих же міркувань її мати розважливо не запросила Бінґлі сісти біля себе. Зайшовши до їдальні, він завагався, проте так склалося, що саме тієї миті Джейн озирнулася на нього й усміхнулася — і рішення було прийнято. Він сів біля неї.

Елізабет із почуттям тріумфу глянула на містера Дарсі, який шляхетно стерпів вибір друга. Та ледве вона подумала, що той дозволив Бінґлі упадати за Джейн, як той, усміхнений і стривожений водночас, також озирнувся на містера Дарсі.

За обідом він був такий уважний до її сестри, що Елізабет упевнилася: якби все залежало тільки від його бажань, то щастя Джейн і Бінґлі було б незабаром справою вирішеною. Вона намагалася не давати волі мріям, але тішилася його поведінці. А більше ніщо її й не радувало — вона була не в найліпшому настрої. Містер Дарсі сів за протилежний кінець столу, поруч із її матір’ю, що було не в радість нікому з них. Елізабет сиділа далі, ніж потрібно було, щоб підслухати їхню розмову, але бачила, як нечасто і як формально вони одне до одного звертаються. Коли Елізабет помітила, як нелюб’язно її мати поводиться з Дарсі, їй стало ще більш прикро від того, чим вони йому завдячують. Часом вона ледве стримувалася, щоб не заскочити на стіл і не завдати собі семи порізів ганьби перед Дарсі, щоб її нікчемна кров залила йому тарілку і тим спокутувала її упередження.

Елізабет сподівалася, що їм вдасться перекинутися бодай кількома словами, проте після привітання на початку вечора вони більше не перетиналися. Чекати на джентльменів у вітальні було такою виснажливою й нудною справою, що вона ледь не грубіянила всім. Вона думала, що лише прибуття Дарсі й Бінґлі може прикрасити цей вечір.

«Якщо він до мене не підійде, — подумала вона, — то я навіки зречуся надій і більше не зводитиму погляду з меча».

Та ось джентльмени прибули. Їй здавалося, що сподівання от-от здійсняться — але де там! Навколо столу, за яким місіс Беннет заварювала чай, а Елізабет розливала каву, юрмилися панянки, і біля неї не знайшлося б місця для зайвого стільця.

Дарсі рушив на інший край кімнати. Вона проводжала його поглядом, заздрячи всім, із ким він розмовляв. Її терпцю ледве ставало на те, щоб наливати каву, й вона сама на себе лютувала за такі дурощі.

«Я йому відмовила, та ще й з кулаками! Я ж не дурна, то годі сподіватися, що він досі в мене закоханий. Нема такого чоловіка, який переступив би через власну гордість і запропонував свою руку і серце вдруге. Та він радше із зомбі одружиться!»

Вона трохи пожвавішала, коли він сам приніс назад свою чашечку. Вона скористалася нагодою, щоб спитати:

— Ваша сестра досі в Пемберлі?

— Так, вона пробуде там до Різдва.

— Сама-самісінька? Невже її друзі вже роз’їхалися?

— Лишилися слуги й охоронці.

Вона не знала, що ще йому сказати; якби ж то він підтримав розмову! Проте він кілька хвилин постояв поруч із нею мовчки, а потім пішов собі геть.