Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

Господареві навіть уві сні ввижається його картина. Значить, через свою вдачу художник не зможе стати бувалою людиною, одним з тих, кого називають «мудрецями».

Наступного дня, після того як господареві примарилася картина, його відвідав отой мистецтвознавець в окулярах із золотою оправою. Він уже давно не навідувався до нас. Зайшовши до кімнати, гість насамперед спитав:

— То як картина?

— Я послухався твоєї поради й спробував малювати з натури, — почав господар. — І справді, малюючи з натури, я навчився завважувати раніше непомітні для мого ока деталі, навчився відрізняти найтоншу гру барв. На Заході давно малюють з натури, тому й досягли великого поступу в мистецтві. О, великий Андреа дель Сарто!

Здавалось, господар зовсім забув, що він записав у щоденнику про великого майстра.

Мистецтвознавець розсміявся.

— А знаєш, я це тобі знічев’я наплів. — І почухав потилицю.

— Що «наплів»? — господар ще не здогадався, що його пошили в дурні.

— Та про того Андреа дель Сарто, яким ти так за хопився. Я все вигадав. Бо не сподівався, що ти так поважно сприймеш мої слова… Ха-ха-ха! — Видно було, що він задоволений своєю витівкою.

3 веранди я чув усю розмову й намагався уявити, що ж буде записано у щоденнику сьогодні.

Мистецтвознавець полюбляв жартувати, наплести співрозмовникові сім мішків гречаної вовни. Наче байдужий до того, який відгук у душі мого господаря знайшла розмова про Андреа дель Сарто, він гордовито промовив:

— Ну й потішно буває, коли людина всерйоз сприймає жарти. Недавно я розповів одному студентові, що Ніколас Ніклбі [12] Ніколас Ніклбі — персонаж роману Чарльза Діккенса «Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі» порадив Гіббонові [13] Едуард Гіббон (1737–1794) — англійський історик не писати «Історію Французької революції»., найвидатніший твір свого часу, французькою мовою, і книжку опублікували англійською. Той студент мав з біса чудову пам’ять, і як було смішно, коли він буквально всі мої слова поважно, виклав на засіданні Товариства японської літератури. Близько ста чоловік уважно слухало й ніхто не засумнівався у словах промовця. А от іще одна цікава історія. Недавно в присутності одного літературознавця, коли зайшла мова про, історичний роман Гаррісона «Теофано», у мене вихопилося, що з усіх історичних романів цей найкращий і що особливо яскраво описано моторошну сцену смерті героїні роману. То цей добродій — він сидів навпроти мене — замість того щоб сказати, мовляв, «не знаю», «не читав», узявся повторювати: «Так, так, це справді чудовий уривок». Я одразу зрозумів, що як і я, він теж не читав цього роману.

Мій нервовий хворобливий господар аж очі витріщив з подиву.

— А якщо ти наплетеш щось таке, про що твій співрозмовник читав, що тоді?

Видно, господар допускає,що людей можна обдурю вати, а незручно буває лише тоді, коли брехня вилазить назовні.

Мистецтвознавець анітрохи не збентежився.

— Можна завжди щось придумати. Ну, хоч би й те, що переплутав з іншою книжкою, чи що… — і зареготав.

Хоч мистецтвознавець і носив окуляри в золотій оправі, проте вдачею був схожий на Куро. Господар мовчки курив, випускаючи кільця диму, а його обличчя ніби промовляло: «Хто-хто, а я на таке зухвальство не зважився б».

В очах гостя можна було б прочитати: «То навіщо ж ти берешся до малювання», — хоча вголос він сказав:

— Жарти, звичайно, жартами, а живопис — таки складна штука. Кажуть, Леонардо да Вінчі загадував учням перемальовувати плями на мурах храмів. Спробуй сам, ідучи в туалет, уважно придивитися до стін, що на них проступила волога, і побачиш, які чудові візерунки витворює природа. Ти старанно їх перемалюй — напевне вийде щось цікаве.

— Ти знов, мабуть, глузуєш?

— Е ні, це свята правда. А втім, хіба це не оригінальна думка? Таке Леонардо да Вінчі міг сказати — це в його дусі.

— Справді, оригінальна, — господар уже наполовину здався. Однак переносити студію в туалет він, здається, поки що не збирався.

Невдовзі після тієї розмови я здибав Куро. Він шкутильгав на одну ногу, його колись лискуча шерсть зблякла, полиняла. Його прекрасніші за бурштин очі гноїлися. Та найбільше мене вразило, що він занепав духом і страшенно схуд. Коли останнього разу серед чайних кущів я поцікавився: «Як живеться, Куро?» — він відказав:

— Я по зав’язку ситий тхоревий смородом й коромислом терезів з рибної крамнички.

Крізь соснове гілля, наче уривки прадавніх снів, тихо спадало листя найрізноманітніших червоних відтінків, кущики камелій, осипавши на землю рожеві й білі пелюстки, стоять зовсім голі. Настала зима, дні покоротшали, майже щодня у саду шумить холодний вітер і я вже не можу довго спати навіть на південній частині веранди.