Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

Він неможливий хвалько, отже, й не дуже багатий на розум. Тому досить на його базікання захоплено муркотіти, як він стає лагідний і піддатливий. Це я збагнув ще з першого нашого знайомства. Отож, щоб не погіршити наших стосунків, я вирішив не виправдовуватись, а дати Куро похвалитися своїми заслугами і таким чином виграти час. Я влесливо промовив:

— У тебе куди більший досвід. Мабуть, чимало пацюків переловив?

Як і слід було сподіватися, Куро прорвало:

— Не так і багато, а кілька десятків набереться, — самовдоволено заявив він і провадив далі: — Сотню-дві пацюків завжди можна зловити, а от тхір ще в лапи не попадався. Якось через нього в халепу вскочив

— Та невже? — заохочував я.

А Куро, кліпаючи великими очима, не вгавав:

— Те сталося минулого року під час генерального

прибирання у нашому будинку. Господар узяв мішок і заліз під веранду по вапно і там наскочив на тхора. Він, стерво, було розгубився, а потім як очманілий вискочив надвір.

— Та що ти! — висловив я вдаваний захват.

— Не такий він і страшний той тхір, як дехто гадає. Та й сам він трошки більший за пацюка. «Ну, негіднику, ти від мене не втечеш!» — подумав я й, кинувшись навздогін, нарешті загнав його у канаву.

— Молодчага! Так йому й треба! — не переставав я захоплюватися.

- І в останню мить, коли я от-от мав його схопити, він випустив страшний сморід. Такий гидотний сморід, що й тепер, як побачу тхора, мене одразу нудить, — тут Куро навіть помахав лапою перед носом, немов відганяв той сморід. Мені навіть стало жаль його. Аби його підбадьорити, я мовив:

— Зате вже як тобі на очі потрапить пацюк, вважай, йому капець. Ти ж неабиякий мастак ловити пацюків. І погладшав ти, певне, тому, що завжди ласуєш м’ясом.

Дивна річ — мої одверті лестощі призвели до несподіваного наслідку.

Куро тяжко зітхнув і сказав:

— Ех, як подумаєш, що все марнота… Скільки б тих пацюків не спіймав… А ти знаєш, що в світі нема істоти, нахабнішої за людину? Тільки-но я зловлю пацюка, як люди його одразу відбирають і несуть поліцаєві. А він же не питає, хто зловив, а платить п’ять сен [11] Сен — грошова одиниця, одна сота єни — основної грошової одиниці Японії тому, хто приніс. Господареві я вже заробив так до півтори єни. А щоб мене почастувати — і не збирається. Усі люди — грабіжники у подобі праведників.

Ти ба, як неосвічений Куро збагнув людську вдачу! Він неймовірно розлютився, шерсть у нього настовбурчилася. Мені стало аж лячно, і я вирішив забратися додому. Відтоді я вирішив ніколи не ловити пацюків і не приставати до Куро, щоб разом пошукати смачної їжі. Не треба мені тієї страви. Краще висплюся. Коли живеш у вчителя, сам починаєш скидатися на нього. А якщо не шануватися, то можна навіть захворіти на нетравлення шлунка.

Коли вже зайшлося про вчителя, то скажу, що останнім часом мій господар, здається, нарешті, зрозумів, що акварельними фарбами він нічого не досягне, і першого грудня записав у щоденнику:

«Сьогодні на зборах я вперше зустрівся з добродієм N. Кажуть, він страшенний розпусник. У нього справді вигляд бувальця. Такі жінкам до вподоби. Тому слушніше було б сказати, що N хоч-не-хоч змушений ходити в розпусниках. Подейкують, ніби його дружина була гейшею — ну, що ж, йому можна тільки позаздрити. Споконвіку розпусників ганять здебільшого ті, хто сам нездатен бути таким. Більше того, серед людей, що прагнуть набути репутації розпусників теж чимало невдах. І все ж вони не відступаються від свого. Вони досягають в розпусті того ж, що я в живопису, однак вважають себе бувалими людьми. Якщо можна зажити слави розпусника, випивши в ресторані чарку саке й відвідавши чайний будиночок з гейшами, то чим же я не художник? Будь-який неотесаний провінціал стоїть набагато вище від тих дурноверхих бувальців, як і кожна ненамальована картина краща за мою мазанину».

Навряд чи можна погодитися з такими міркуваннями про бувалу людину. А от заздрити чоловікові, в якого дружина була гейшею, взагалі не личить учителеві.

Лише в тому господар мав слушність, що критично поставився до своїх малярських спроб.

Та хоч він і правильно оцінив свої здібності, проте ще надмірної самовпевненості не позбувся. Через два дні, четвертого грудня, він записав у щоденнику:

«Минулої ночі мені приснилося, начебто невдалу картину, яку я викинув, хтось вставив у рамку й повісив на стіні. Стою я перед нею і раптом відчуваю себе справжнім художником. Важко й уявити, як мені було приємно! Отже, моя картина чогось таки варта! Але промайнула ніч, розвиднілося і з першими променями сонця я відчув себе знову нездарою».