Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

Коли вже зайшлося про людські примхи, то я розповім, як мій господар через свою кепську вдачу вклепався в халепу. Він ніколи не вирізнявся своїми здібностями з-поміж інших людей, а проте за все хапався: то напише хайку [6] Хайку — вірш на 17 складів й відішле до часопису «Зозуля», то в «Ранкову зірницю» пошле вірші в новому стилі або ж набазграє повну помилок статтю англійською мовою. То захопиться стрільбою з лука, то вчиться співати утаї [7] Утаї — пісня, виконувані речитативом під час вистав класичного театру «Но» або ж цигикає на скрипці. Але, на жаль, нічого путнього він не, досягає, хоч, незважаючи на хворий шлунок, з усім запалом віддається цим заняттям. Навіть у туалеті виспівує свої утаї. 3а те сусіди й прозвали його «паном Туалетом», а йому й байдуже, він знай мугикає собі: «Я хоробрий Тайра Мунеморі» [8] Тайра Мунеморі — персонаж однієї з п’єс театру «Но» . А всі регочуть: «Ач, який Тайра знайшовся!»

Одного разу — якраз у день платні, через місяць, як я оселився в родині вчителя, — я аж розгубився, побачивши, що схвильований господар вернувся зі школи з великим пакунком. «Що б то могло бути?» — думав я. А виявилось, що господар купив акварельні фарби, пензель і ватманський папір. Відтоді він полишив хайку, утаї, а вирішив будь-що стати художником. Наступного дня в своєму кабінеті господар узявся до малювання. Так ревно працював, що навіть забув про пообідній сон. Та коли люди подивилися на його картину, ніхто не міг второпати, що ж там зображено. Та й він, мабуть, зрозумів, що в нього нічого не виходить.

Якось я підслухав розмову з одним його приятелем, здається, мистецтвознавцем.

— Щось у мене нічого путнього не виходить, — признався господар. — Глянеш було на чужу роботу — ну, здається, що там! А от коли сам берешся за пензель… Важко!…

— Спочатку завжди так, — приятель дивився на господаря поверх окулярів у золотій оправі. — Та й, зрештою, навряд чи можна намалювати добру картину, коли твоя уява обмежена стінами кабінету. Ось послухай, як у давнину висловився великий італійський майстер Андреа дель Сарто [9] Андре дель Сарто (1486–1531) — італійський художник епохи Відродження : «Якщо хочеш намалювати справжню картину, зображуй все, що бачиш у природі. На великій живій картині природи є все: і мерехтіння зірок на небі, і блиск роси на квітах і бистрокрилі птахи, і прудконогі звірі, і золотаві рибки в ставку, і змерзле гайвороння на безлистому вітті зимових дерев». Якщо хочеш стати художником, може б, і ти спробував малювати з натури?

— Оце так! Невже Андреа дель Сарто справді так сказав? А я й не знав. 3вісно, він має слушність. Саме так і треба робити, — аж надто захоплено погодився господар.

3а окулярами в золотій оправі ковзнула глузлива посмішка.

Наступного дня, як звичайно, я вийшов на веранду й, зручно вмостившись, задрімав. Господар теж вийшов з кабінету (в цю пору дня такого з ним ще не бувало) і, ставши позад мене, щось ревно заходився робити. Коли я раптом прокинувся і на хвильку розплющив очі, то побачив, що він старанно втілює заповіти Андреа дель Сарто. Я мимоволі усміхнувся. Господар спіймався на гачок приятеля і для початку взявся малювати мене. Я вже трохи поспав і мені дуже кортіло потягтися й позіхнути. Та господар працював із запалом, і я зрозумів, що, ворухнувшись, зведу нанівець його роботу, отож терпів, поки терпілося. Господар уже накидав на папері обриси мого тіла й оце розмальовував мордочку. Признаюсь, як кіт, я не можу похвалитися винятковою вродою: ні зростом, ні шерстю, ані рисами мордочки я не перевершую своїх побратимів. Та хоч яка пересічна моя зовнішність, я нізащо не погоджуся, що схожий на страховисько, яким мене зображував у цей час господар. По-перше, я зовсім іншої масті. У мене, як у перського кота, ясно-сіра шкура з жовтуватим полиском і з чорно-блискучими, наче лак, плямками. Що-що, а це кожному видно. Проте на господаревій картині я не був ні жовтий, ні чорний, ні сірий, ні брунатний. Та якби ж то тільки це! А то ж на картині не було навіть натяку на ці кольори! Сказав би, шкура мала якесь своєрідне, незрозуміле забарвлення. Та найбільше мене вразили очі. Їх просто не було. Власне, це цілком слушно, бо господар малював мене сонного. Але щоб хоч якийсь натяк на очі — як не силкуйся, ніяк не добереш, чи намальований кіт сліпий, а чи спить. І- я подумав собі: «Нехай той Андреа дель Сарто каже що завгодно, а картина ні к бісу!» Однак треба віддати належне завзяттю, з яким працював господар. Я намагався не ворушитись, але мала нужда не давала мені всидіти. Я весь напружився і мені уривався терпець. Хоч-не-хоч, а довелось забути про етикет: простягнувши вперед лапи й пригнувши голову, я солодко позіхнув. Після цього вже зайве вдавати сумирного — все одно я збив господаря з плигу. Тому я підвівся і неквапливо подався на задвірок. тут же пролунав розпачливий господарів крик: «О, сто чортів!» Коли він когось лає, то неодмінно вигукує: «О, сто чортів!» Це його звичка; зрештою, він і не знає інших прокльонів. А я собі подумав: «Якби ти знав, скільки я витерпів, то не кричав би «О, сто чортів!» — все-таки воно нечемно. Звісно, господар бурчить і коли я видряпуюсь йому на спину, але я не ображаюсь, якщо на його обличчі видно хоч трошки доброти. Однак він ще жодного разу не зважив на мої бажання. От і тепер вилаяв, коли мені закортіло до вітру. Хіба ж це справедливо? Взагалі з давніх-давен люди хизуються силою. І невідомо, до чого вони дійдуть, якщо не з'являться сильніші істоти і не почнуть знущатися з них самих.