Валентин Чемерис - Царська охота

Але Гарнесенькій від того, ясна річ, утіха мала. Адже знову доведеться їй лагодити сімейне гніздо, зруйноване тим аморальним, тим… тим безсоромним розпусником, зрадливим її Єдиним!

З коханцями Вені не таланило — все з шкідливими звичками попадалися. Себто курці. Після забавки такі відразу ж — ще в ліжкові — хапалися за сигарету. Кайфу їм, бачте, замало! А Веня (хоча їй кайфу та нірвани й так вистачало!) теж, буває, не стримається і за компанію задимить. Одне слово, з ким поведешся… Так і знадили її коханці, прилюбилися їй сигарети.

А вдома чоловік, ніжно цілуючи дружиноньку свою, скривиться, як середа на п’ятницю:

— Ти ж слово давала більше не курити, — почне її совістити.

Вені й справді тоді совісно стає, що вона — в принципі порядна — так безпардонно обманює чоловіка.

— В останній раз, любий, — щораз ніжніше щебетала. — Що вдієш, як і кожна женщина, я теж слабка. Але даю слово честі більше не буду палити.

Останній раз Веня поклялася най-найстрашнішою клятвою, навіть слово честі дала (останнє-преостаннє!) не вживати тютюну та берегти своє здоров’я, а що з того? Знову трапився їй курець — от невезуха! Як і попередній, він теж після любощів у ліжку задимів, пускаючи кільця диму до стелі — кайфував, гад! Веня не стрималась і собі в нього сигарету стрельнула, теж з насолодою задиміла.

— Хороше лежимо. — перефразував коханець чийсь вислів і Веня, жадібно затягуючись, підтвердила: так, хороше!

А тоді раптом засміялась.

— Ти… чого? — подивувався він.

— Уявила свого… єдиного, — після сміху, щоправда, ледь не схлипнула. — Я ж його оце нахабною обманюю — давала слово не палити і… Ой, розлютився б він, якби побачив мене в твоєму ліжкові… Із сигаретою в зубах.

Коханець заходився заспокоювати Веню, але Веня вже не могла заспокоїтися — совість їй муляла.

— Бідолашний, він уже стомився боротися з моєю триклятою пристрастю до тютюну. Звісно, він правий, це — шкідлива звичка, але ж іноді, — посміхнулась крізь сльози, — так хочеться… шкодничати. Тим більше, я ж богиня.

Повне ім’я її було досить рідкісним як для слов’янського вуха: Венера і Веня (так вона себе звала і так її звали) навіть десь чула, що в якомусь там Римі — все ліньки дізнатися, де ж він, у яких краях той Рим? — так, буцімто, звалася колись богиня кохання та вроди.

Того вечора Веня прийшла додому дещо пізнувато, правда, перед тим подзвонила чоловікові, аби не хвилювався: затримується на роботі, надурочна, а це — заспокоїла його — подвійна оплата (тут Веня не кривила душею, плату вона й справді брала подвійну), роздяглася і тільки-но хотіла було в самих трусиках шмигнути у ванну, аж глядь, а на ній — ЖАХ! — чоловічі труси… Т-туди!.. (бідна жінка в екстремальних умовах іноді дозволяла собі й не такі вислови) — Веня й обімліла. А єдиний, як на гріх, витріщився на ті, явно чужі, труси на її звабливих тілесах, як баран на нові ворота. (Якби ж то був чемним та вихованим джентльменом, міг би й очі відвести!)

«Дідько б забрав тих електриків! — вилаялася подумки Веня. — Взяли моду енергію ночами, коли й так темно, заощаджувати, світло вимикати».

Одягалася вона в темряві, не дивно, що й переплутала…

«Треба подати на електриків до суду, — подумала Веня в розпачі. — Хай компенсують мені моральні збитки…»

Чоловік її, все ще витріщаючись на чужі труси на тілесах своєї половини (кращої притому), ніяк не міг оговтатись. Ні, таки треба подати на електриків до суду — ач до чого довели чоловіка!

Чим би воно закінчилося — невідомо, якби Веня, напружено думаючи, як з гідністю й честю вийти з ситуації, що склалася, чисто механічно не дістала з сумочки пачку сигарет та запальничку і таки механічно задиміла…

— Хі-і-і… — нарешті почав отямлюватись нещасний чоловік. — Ти, — йому явно забракло повітря. — ти… П-палиш? Себто куриш?

Тільки тут Веня нарешті збагнула, що вона — мало їй чужих трусів! — натворила. Ой, що ж тепер буде?.. Скандал? Ураган?

— Як ти… посміла?! — не на жарт розійшовся чоловік. — Ти ж слово мені давала!..

— Яке? — безневинно прощебетала Веня, бо й справді в ту мить не пам’ятала, коли кому вона… теє… До всього ж слів честі у неї було багато, на кожний день, на кожну пригодоньку, і вона їх завжди легко давала-роздавала і так же легко про них забувала.

— Не курити! — кричав чоловік: — Давала?

— Ну… давала, — думаючи про своє, змушена була щиросердно зізнатися дружина.

— І ти… не дотримуєшся свого слова? — вкрай був подивований чоловік. — Тихцем од мене смокчеш цю гидоту?