Валентин Чемерис: Царська охота

— Де? Де? — загуло подивоване товариство.

— Та кажу ж, на каторзі. Не в санаторії ж… хоча і в санаторії мені доводилося бувати. З дружиною на пару їздив. Хоча парою туди якраз і не потикайся… Клятий профком аж дві путівки на мою сім’ю відвалив. Що ти будеш робити? Ума в тих профкомівців не стачило. Довелося їхати. Удвох із законною… А це все одно, що в райський сад із своїми яблуками пертися. В Едем зі своєю Євою прицурганити. Тільки розстройство одне — яка вже там поправка здоровля! То що я вам скажу? Хоч і санаторій, а витримати можна. Особливо, коли здоровий. Витримав і я. Досі, як бачите, живий-здоровий. Але ворогу свому такого не побажаю. Та й сам зарікся: ані ногою більше! З половиною своєю в санаторій… Еге ж… Дак про що я? Ага, згадав. Про каторгу почав. Довелося й мені — р-революційні гріхи молодості — з кайлом та ломом повколювати. Так ото я там і зазнайомився з однією перепеличкою… Ох, і не питайте, і душ мені не ятріть — досі не можу забути її.

— Каторгу?

— Тю! Ви знову за своє. Кажу ж вам, пасію там надибав. Ось після того й не можу забути каторги, хоч уже більше як піввіку звідтоді мекнуло! Та і як забути? Уста її вишневі — солоднеча! А поцілунки, а всілякі інші чари-зваби! І солодкомовна була — як ліра. А сама така — здобна, така… умммм! Пряник медовий. Солодкий сон. Не життя у мене тоді настало — малина. Не жінка — рахат-лукум. Халва і мед в придачу!

— Де — рахат-лукум? Де малина? — ми в один голос. — Де халва і мед в придачу?

— Та де ж іще? — подивувався оповідач. — Кажу ж — на каторзі. Була вона просто чарівною Та не каторга, а та любка-голубка, що я її там нагледів. А каторга як каторга — що тут згадувати. А дщерь та, як яблучко наливне була. Та і я тоді ще був — ого-го. Це тепер я на покуті віку, а тоді був ще першого наливу. Здоровий, і до любові снагу мав. То й була в нас любава!.. Уммм!.. З такою і на каторзі можна розкошувати. І я любенько розкошував — як на сьомому небі. От що таке справжня жінка!.. Любо-любо було, найлюбіше.

— Та невже ж на каторзі й каторги не було? — дивуємось.

— Чому не було? Хто вам таке дурне змолов? — аж розсердився Зосим. — Була. Ще і яка! Це як моя приїхала. Законна супруженція. Уявила, що я — новітній декабрист. І вирішала, значить, собою пожертвувати та мені долю полегшити. Ну, і приніс її дідько! Морально мене, значить, підтримувати. Еге, скис я… Раз, думаю, поталанило, як у Сибіряку потрапив, але й там знайшла. І зіпсувала мені каторгу. Ось тоді я вперше й дізнався, що це таке — каторга. Тож довелося й каторжанином побути. Ледве дотягнув строк. А та… Рахат-лукум мій, любаска моя, з досади заміж вийшла. І теж, ходили чутки, влаштувала свому каторгу. Отакі вони, жінки. На все здатні заради нас, чоловіків. І каторгу в рай перетворити, і рай на каторгу обернути. Все їм під силу, все по плечу! Бо самі вони і є, як писав один поет, рай і пекло разом узяті. Але ж який рай? Усім раям рай! А пекло… Помріяти можна про таке пекло, про каторгу таку! От що таке справжня жінка, а вони, до речі, усі такі. Справжні — з глибоко вірою у своїй правоті, — закінчив старець Зосим свій апокриф, патріарх, апостол і святий в одній особі.

Очевидно, олігарх — авт.