Іван Керницький - Король стрільців

Ганнуся теребила в пальцях вишивану хусточку і ставила хиткі та непевні кроки у своїх мештиках на корках поміж вибоїни по худоб’ячих ратицях. Вона була лише у вузенькій оксамитній, понашиваній блискучими цяцьками горсетці, тому легко тремтіла від вечірнього холоду і раз у раз незамітно тулилася до боку Петра. При тому щебетала безугавку, як ластів’я; яка вона славна хористка — співає сопраном на хорах, а яка аматорка, нема понад неї!.. Сьогодні ні, сьогодні не виступає в «Невольнику», бо хотіли їй дати ролю в гурті, але вона красно подякувала… Спасибі за ласку, най собі беруть до гурту тих роззяв, що перший раз вилізли на сцену, а вона — стара аматорка!.. Йой, але якого вони мають файного диригента… Єгомосців синок, студент, умгу, називається Ромцьо. Хлопець, як ляльочка, чешеться так-то — на бік, а який веселий, жартівливий!.. Е, а в нас буде це і тамте, а наші поїдуть там і там, а наша читальня — те, а наш кружок — тамте… І раз у раз зводила русяву голівку високо догори — бо де ж такий височенний вигнався, — та з-під довгих смолистих вій посипала Петрові іскристі допитливі бісики, від яких велетень зараз відвертав очі на облаки.

Був майже у розпуці, бо не знав, як і що промовити до цієї щебетушки. Він ніде не був записаний, ніде не співав і не виступав, і нікуди не виїздив, хіба за обірником у поле або по дрова до лісу, ну та й до млина з мливом або у п’ятницю на торг. Але вона сама добре знає, що у п’ятницю торг, а як вийде мука, заспа і грис для безрог, то треба везти до млина. Це ж ясне… Ну, а якби їй так натякнути про те, що він дуже любить іти з кіньми на ніч, як там дише медяними пахощами конюшина, і липи цвітуть на цвинтарищі, і повновида плесканка місяця вихиляється з-поза чорного бовдура дзвіниці… або як світанком сліпуче сонце чеканить тобі на добридень чоло, а ти держиш чепиги в жилавих долонях і кладеш скибу за скибою — і чуєш цілунки ранніх рос на устах… і п’янку міць, що б’є з тебе і з тих скиб життєдайних… і дивну якусь радість… ет! Говорила-їхала… Також не мав би що розповісти, та такі небилиці… Ах, як то тяжко дійти з бабою до ладу!.. До конини скорше промовиш, а з бабою гірка година…

Дивний був собі хлопець Петро Пліхівський із Залісся, такі тепер уже переводяться, бо для таких не стає місця на землі, не стає повітря, яким вони могли б дихати. Хоча походив з ославленого Залісся, з того осиного гнізда сектанства і сельробівщини, де жирували і штунда, і суботники, і баптисти, де ломили й паскудили придорожні хрести з розп’яттям, а за священиком, як ішов з божими дарами, жбурляли камінням, де здичіння й розперезаність не знали меж, — то оцей хлопець неначе б уродився десь на відлюдному острові, здалека від світа та людей. Він виріс на багацькому хуторі, що так само сторонив від села, як панський двір, був нащадком кметів-багатирів із діда-прадіда, що ніколи не гнулися на панщині і для яких решта односельчан були ізгої, діди, голоп’ятники, паршивці. В його патріархальному роді гордощами й святощами безцінними були тверда руська віра, сліпий послух батькам та їхній волі й глибоко вкорінена любов до прадідівського закону. В його родинній хаті під закуреним сволоком були видовбані заповіти-чесноти, найбільше перестерігані в цьому домі: «Молись, трудись, тверезись!» І його рід ніколи й ніде не осквернив себе й не обезславив прогріхами простолюддя — чи то крадіжкою, чи пияцтвом, чи розбоєм і безбожним життям.

Та відколи Петрового діда вивезли мадяри до Талергофу, а Петровому батькові, на превеликий сором і ганьбу, всипали українські вояки двадцять п’ять відливаних за те, що не пустив кінної стежі на гумно квартирувати, — відтоді в роді Пліхівських загніздилася змора непримиримого «кацапства», а слово «українець» стало раз і назавжди тавром прокляття й зненависті, що так і всмокталося, як гадина, в кров і кість цілої родини.

I в Петра, в наймолодший паростень його роду, впоєно змалечку цю зненависть, хоча під животворним подихом чародія-часу та крутіжі його бистрих колесниць, вона безнастанно крушіла і топніла, як леди від весняного сонця. Грімкий і стоголосий водоспад нового буйного життя тягнув Петра силоміць на широкі плеса з-поза китайського муру рідного хутора, що тхнув ще тільки духом трупарні. Але й такому чародієві, як час, важко було упоратися та вирізьбити на новий лад цю неотесану і первісну людську брилу, бо на сторожі її скам’янілості стояли непохитно, мов струпішілі фетиші, старі і кошмарні закони батьків… Так! Петро був ще твердий русин! А до того ж він називався не будь-як, а Пліхівський, а ті решта — це самі діди, голоп’ятники і вошивці. Пхе! «Вукраїнці»!..