Іван Керницький - Король стрільців

— Шановні гості! Нашому панові господареві та й пані господині, та й всьому домові і всім живущим у нім да сотворить Господь многая і благая літа!

— «Во здравіє-є, во спасеніє-є-є»! — зарокотіло в хаті з двох десятків хлопських грудей… Запаморочений Пилип тримався жінки, як нурець підводного дзвона, втирав руками сльози щастя і голосно хлипав. А гості не вгавали:

Потім вуйни і стрийни зачали своєї:

А вуйки-стрийки своєї:

А потім: «А хто п’є, тому наливайте, хто не п’є, тому не давайте» — і покотилися пісні коломийкові і жалібні, весільні і похоронні, тропарі й антифони, і «за нас, і за вас», і «бодай ся когут знудив», і «чом, чом, земле моя», «а в тім небі не дають горілки», і «не піду додому, аж рано, аж рано, аж буде день»…

Вуйки-стрийки вряди-годи давали собі раст, щоб переполокати горла, вуйни-стрийни піяли і піяли без кінця, аж позаходилися, аж похрипли. Аж як на скрині осіяло півтеляти в запашній підливі, тоді вже всі вмовкли й запопадливо присілися до снідів. При тому гаморили всі нараз, хоч ніхто нікого не слухав. Дячки сварилися за напіви у болгарських гласах, Михайло казав, що в церкві Юра так співають, а Ханасівський із Лип’я переконував його, що це фальшиво.

передражнював їх Луць на превелику втіху вуйнам-стрийнам, що покладалися зі сміху з його перелицьованого «Апостола».

— Братіє-є, — читав Луць через ніс, — не ходіте в подертому шматію, бо в подертому шматію нема хуху, ні духу, ні жодної теплоти…

Старий Гнатко, якого далі мордувала щикавка, вихвалював під небеса перед вуйною Матроною — раз графа Потоцького, а раз свою породисту льоху йоркширської раси: «Дванадцять штук того року висипала! Як писанки, як родзинки!» Вуйко Атанас далі скаржився перед кумом Максимом на дохторів, що його «дурх» попороли, а кум Максим склонив голову на лаву і спав, як той пень. Двоє сватів у білих полотнянках — обоє присадкуваті та опецькуваті — замастилися соусом і, липаючи білками, не могли собі ніяк пригадати, чи цісар Каролько був під Грацом на манебрах, чи не був?.. Ні, відай, такой не був!.. Стрий Францішко був. Ая, ая… Ги-гик!.. На здоров’ячко. А кажуть, що буде война, дайми-нато. Та йдіть!.. Та бігме-ну. А ви звідки знаєте? Бо знаю. Фігу знаєте! Ги-гик!.. Дай Боже здоров’ячко… А я вам кау, що буде. Не буде! Газета писала. Газета бреше… А відки знаєте, що бреше? Бо знаю. Фігу знаєте! Ги-гик!.. Ой, свату, щось мене притиснуло… Ходім на двір придивитися до коней. Помаленько, свату, помаленько, не стягніть обруса.

Кривий Гриць зачервонівся, як прапор на 1 мая, забув, що правується із шурином за півморга гниляка, гатив п’ястуком по скрині і толкував Славкові, що в Росії — рай жити, не вмирати, тільки пани і попи брешуть, що там зле, що там хліба нема. Ге-ге, хліба нема! Чув це світ?! Щоб у Росії хліба не було?.. Славко затискав зуби і демонстративно мовчав, бо уважав за нечесть відповідати людині, яка залила собі хавку. Але лютий був, болючий, очі в нього блищали гнівом, як срібна відзнака в кляпі маринарки: цідив п’яте порцелянове горня кави з праженого ячменю.

Тепер вуйки-стрийки щораз то частіше протискалися з-поза скринь, шукали на полиці за своїми шапками, натягали на голови чужі й, тримаючись одвірків, чимчикували надвір подивитися до коней і прохолодитися. У світлиці стало парно, як у лазні, можна було зваритися, піт лився цюркотом зі смажених сонцем облич. Пиво гасило спрагу, але геть замакітрило голови, поплутало язики, як жидам під Вавилонською вежею, але й додавало фантазії. Сипались, мов із рукава, соковиті жарти, дотинки і побрехеньки, що трискали барвистими перлинами гумору, який міг викохатися лише на буйній українській землиці, що вигодувала своїми всеблагими грудьми єдиний під сонцем нарід «хлопських фільософів». Але ж та празникова вакханалія ні стільки, що чорного за нігтем, не перебирала мірки, а навпаки — пахла немовби обрядовою повагою та достоїнством, що так і вросло в тіло і кров українського селянина. Так і видно було, що в кожному з тих невчених і простих хліборобів, від якого дише туго весняна млість чорнозему, дьоготь та гребінне полотно — намагається задержатись у слові й ділі, в умі і помишленню якийсь ніде не писаний традиційний церемоніал, переказаний йому з діда-прадіда та залишений в спадщині цілими поколіннями гідного й достойного роду ратаїв.