Іван Керницький - Король стрільців

Діти й онуки пішли замолоду глодати сиру землицю, а стару Химу лишив Господь наче за кару на білім світі, мовляв — не жий, бабо, а мучся, капарай свою старість, терпку, як полин, і гірку, як гірчиця, обгуркуй чужі пороги за ложкою лехвару, а ні — то їдж коліна. А нічними сутінками, як добрі люди йдуть в стебло, тащи з панського ліса, висолопивши язика, грабове ріща, щоби було чим під триніжками закоптити, але слухай, як трава росте! — аби лиха година не наднесла того лісного з каправими очима!..

Баба Хима хильцем-тихцем і крадькома — чап-чалап! — а ліс, гей заворожений, ані шелевень, лише сонні роси скапують перлинами з дзвіночків на срібнолистий копатень, і сухий мох та рум’яшок хрупотять під бабиними п’ятами, що потріскали, позсідалися — ріпицю на них можна сіяти.

Часом баба настолочить сивульку, чи хробачливого козаря: зараз розгортає папороть і нипає, чи нема другого; як найде — прихапцем пхає за пазуху. В ломаччі щось сшолопотить — баба наслухує: може, яка гадина?.. — і мороз йде бабі поза гребінну рубаху, холодний піт слезить з-під очіпка і руки трясуться, гей легкі на окропі, коли тягне гілляку з австрійського «дикунка», а бабині руки зісохлися, як цівки із пряжі, — такі спашені від розкошів та гараздів… Десь на дубі скричить спросоння дрозд, як перепуджений, мигне темна тінь з пенька на пеньок, а на бабі знову тіло терпне й серце опихає, наче в ступі: це жах повзе-рачкує он там, з глухині, а бабі ввижаються якісь страхіття — може, зеленобороді лісовики зі сернячими ратицями, може, богині з чорними гривами, що вийшли з дряговинь в Купайлову ніч прати сорочечки потерчатам…

Тихо плюскаються зорі в чистих, як слеза, дощевих калюжах, що блистять між золотистою перервою на галявах. На одній полянці, що вся засинілася від незабудьків, виглядає з зілля лисий кінський череп; сполоканий росами та висушений сонцем — глумливо шкірить клаваки до розмріяного неба. Святоіванські вогники безжурно граються над ним, виводять аркана…

Стара Хима стає наче вкопана з оберемком ріща на згорбленім хребті — еге! — засапалася баба Хима, а в грудях деркотить і грає, як на органах, бо баба трохи дихавична — еге ж: задуху має й у котиках завжди її ломить, на слоту… Місячні стрибунці скачуть з березової кори на поскороджене борознами і спітніле бабине чоло, а там і — гульк! — на лисий череп між незабудьками. А цей, іродовий, ще дужче шкірить клави, таки до баби шкіриться: гі-гі-гі!.. гі-гі-гі!.. — стара Хима так і чує, як по конячому лящить лісом цей регіт — якби хтось пересипав горох з нецьків до нецьків: гі-гі-гі!.. гі-гі-гі!.. Хреститься баба з малькута, бо правою рукою тримає плахту з ріщам, і шамкає беззубим ротом: «Навча й Шина!.. Навча й Шина і швятого Духа»…

З левад, що в сизій млі скупались, лине до лісу говірлива жаб’яча скарга, а з нею — запашний подих свіжих покосів. Баба Хима шморгає носом з бородавкою — еге!.. Ади, як пахне кменом, м’ятою й суницями… Наче весною пахне, і молодістю…

На дні скоцюрбленої бабиної душі ворушиться щось соняшно-тривожне, але далеченьке — як небо від землі… Еге!.. Засклепло бабине серце, як обліг півкопи літ непідкладаний, згугнявіло й оглухло, як порохнявий пень… Слинить баба язиком шорсткі, порепані губи — щось запекло в сухих очах — і йде, зігнувшись в три погибелі, крізь сині незабудьки, а непосидющі вогники так витинають коломийки, аж бабі світ в очах троїться! Залізла баба в кропиви, по литках вогнем пашить, малинник плентається під ногами, а мокрі пелюстки дикої рожі липнуть бабі до рук і до поморщеного, гей капшук, обличчя.

Вийшла баба з лісу на чисте поле, біля рогачки аж захлиснулася від парного подиху чорнозему, а кругом — нивки-нивки сіменатими латками, як маку їх, цих нивок, що три скиби — то борозна. Настовбурчились житні полукіпки по стернях, пшеничка ще на пни, клониться бабі в пояс щебетливе колосся — еге! — не так тої пшенички, що блаватів, мачків, ромену й полетиці зародилося на славу…

Вилізла баба на широку межу, обросилася по коліна, цвіркуни врізали бабі марша — аж копоти пішли по сонних травах, якась шприха відломалася від Великого Воза — чиясь душенька помандрувала в кращі світи — і витрішкуватий лилик перекабанався, як грудка землі, над бабиною головою.

Пихицьнула баба плахту на межу й сама звалилася на неї, гей тіло без душі. Задеревіли бабі крижі, дух заступило — ані суди Боже! — кольки під грудьми сперли, химерні вогники поґзилися-затанцювали з роєм зір — аж бабі світ пішов ходором. З усіх боків присіли бабу комарі, загомоніли на радощах, як дяки на парастасі, тнуть — без милосердя! — за обшівку лізуть, та бабі це байдуже — навіть не чує, скіра вже задубіла, як підошва. Оподалік облився молоком кущ свербивусу, під ним перебакирився миршавий хрестик… Три цісарські вулани лягли тут колись до «ґліду» в блискучих чапках з павиними перами і з повними животами шрапнелів. Під хрестиком поріс розхідник, батоги, кривавник і святоіванське зілля… За загумінками здрімалося село між темними садами, зацвіли липи при шляху, хрест на церковній бані палає золотом — еге! — це хлопці на вигоні кладуть субітку — як луна, котиться нивками парубоцька пісня… Зиркають побілені стіни з-під замаєних острішків — еге! — це ж завтра Купайла — помаїли діточки стріхи, лише бабиної не було кому — маячить стрипіхата, гей опудало, гадав би хтось — курник або жидівська куча…