Іван Керницький - Король стрільців

Обоє лещетарі, засапані-задихані, пристанули на вершку білого згір’я. Їх молоді груди аж п’яніли від черствого, мов криця, воздуху, а сивий мороз танув їм на бровах і заливав очі.

— Ви, річ ясна, по всім тім, що почули, назвете мене безглуздим? — спитав за часок ніби знеохоття, але з ноткою задиркуватости у голосі, русявий лещетар.

— Ні, — була коротка відповідь.

Біль Кулідж глянув допитливо у смагляве лице побратима.

— Простіть мені, друже, мою нахабність! Вам, певно, щось невеселе долягає, а я ще дратую вас своєю балаканиною.

— Ні, не те! — худощавий канадієць хмарно і добряче всміхнувся. — Це, бачите, та мертвецька тишина так мене якось… Давить, просто — приголомшує… Чи й ви це відчуваєте?

— О, навпаки! — перебив швидко американець. — І вам я радив би з щирого серця отрястися від всяких могильних примар та післати їх до дідька! Ви, будь ласка, вслухайтеся краще в цю білу тишину, в таємну мову цих зоряних світів, що миготять над нами!.. Тоді відчуєте душею якийсь могутній, радісний гомін — величну мельодію всесвіту, яку співало й співатиме в безупиннім хороводі буття все, що навкруги вас. Ви, слов’яни, маєте такі вражливі душі, як магнетна голка, тому цю Пісню Життя відчуваєте подвійно, але не розумієте її мови. Ви не хочете в ній чути акордів простої й щоденної радости життя, лишень симфонії якоїсь незбагненої кривди, вічного болю та жалю до Бога, до сонця, до всього світу і до самих себе…

Оподалік, яких сто ярдів перед обома хлопцями, торопіла заслухана від віків у тишу Півночі самітна старезна сосна із второщеним верхом. Срібна ожеледь заквітчала її згори додолу, наче весняним молочним цвітом. Вряди-годи могутній теплий подув, що йшов уже зі Сходу, шелестів її дрімучим віттям, і тоді дощ діямантів тихо линув на могилу та ледяний хрест, що, як сироти, притулилися до стовбура сосни.

Обоє лещетарі безшелесно, як духи, під’їхали до цеї дивної могили, що в ній спав хтось безіменний під ясними полярними зорями. З-під снігових валів виглядали обмерзлі колоди та сіре каміння, а перехилений хрест, збитий з двох рубанців, був рясно закосичений ледяними коралями, що повисли додолу, мов чиїсь невиплакані сльози.

Хлопці мовчки поздіймали лещети та позастромлювали їх коло білої могили. Поскидали в сніг скіряні наплечники, простуючи з полегшою згорблені задеревілі спини. Юрко добув гаманець з «Вірджінією» й почав набивати люльку, а Біль Кулідж нишпорив по своїм клунку, вибренькуючи порожніми бляшанками з консерв.

Крижана пустиня мовчала, як заклята країна з дитячої казки, повної чарів і мрій. Але східний подув все дужче і дужче шарудів сосновими вітками. Непомітно меркли зорі, й насуплені клубовища хмар гуртувалися від моря.

— Ви по народності будете, мабуть, москаль? — спитав Біль Кулідж канадійця.

— Ні, українець, — відповів тамтой, пикаючи люльку.

— Умгу! — Біль Кулідж мав повний рот шоколяди. — Умгу! Єс, я багато чував про вас, українців!.. Моя Мері теж. Ми обоє їздили торік на виставу «Століття Поступу» в Шікаґо. Кажу вам — там було справжнє згонисько всіх націй, рас і мішанців!.. Між ріжними дивоглядами ми завважили і ваших екзотичних земляків. Були повбирані в широчезні шаровари, співали несогірше, а їхні танки та воєнні «тріки» були ориґінальніші, як кольорових джентльменів з Огнистої Землі! В однім павільйоні ми цілих двадцять мінут приглядалися різьбам вашого славного скульптора… простіть, що я не потраплю вимовити його прізвища, хоч би ви втяли мені пів язика!..

— Це дивне…

— Що саме?… — видивився Біль Кулідж.

— Це, що вчуєте тепер від мене!.. — Юрко сидів з люлькою в зубах на обсніженій колоді, спер на чиколитки бороду і в задумі ловив зором рої хмаринок, що суятились коло блідого місяця.

— Так, друже… Ваша пригода, про яку я чув перед хвилиною, може тільки дивна… Моя ж пригода — дивовижна!.. Знайте, що три роки тому назад я ще не був українцем. До 21-го року життя я вважав би був себе чим схочете — англійцем, шкотом, айришом, ба навіть жидом — лише не українцем. Я вродився в Канаді, точніше — в Торонто. Мій батько не мав часу освідомляти мене національно, бо місяць наперед, заки я появився на світ, він простягся на асфальті з перестріленим виском і червоною плахтою в руці під час робітничої маніфестації у Вінніпеґу. А матір — день і ніч, побиваючись за тим, щоби прокормити й вивести в люди мене та меншу сестру, скоротала свої літа у фабричних сопухах і не мала навіть вільної хвилини навчити мене рідної молитви. Аж на смертній постелі, коли востаннє цілувала мене в чоло похолоднілими устами, сказала: