Іван Керницький - Король стрільців

На тому і скінчилася перша святочна частина програми.

Далі йшли всякі несподіванки, колесо щастя, перегони в мішках та інші придибашки, що викликали загальну веселість. Один парубок, дрібочку під гумором, виграв на фантовій льотереї півня. Півень вихопився йому з рук і з розпучливим кукуріканням підскакував на спутаних ногах, а підхмелений парубок і хмара дітлахів пробували його впіймати. Два артисти-самородки, один довгий стріхатий, а другий малий круглий, мов бубон, перебралися за Пата і Паташона, плентались між публікою, гнули небилиці, переверталися, наче кльовни в цирку, і насправжки ляпали один одного по пиці! А якийсь маґік, у гімнастичних штанятах видряпався по двадцятиметровій сосні, обструганій з кори, без одного сучка, високо, на самий чубок! — розуміється, не даремно, а за кільце ковбаси і пляшку «Бачевського».

На малому помості, висипаному пісочком, танцювальні пари оббивали собі боки і місили ноги, але їм здавалось, що вони знаменито бавляться. В холодку, в приємному затишші під гіллястими каштанами, стояв буфет, де продавали канапки і точили пиво з чопа. Стрілочник Петро Канюка смоктав пиво великою вухатою гальбою, при чому прижмурював очі і гірко кривився. Він мовчки цокався гальбоюз візниками, з вантажниками, з похмурими робітниками цегельного заводу, які так само кривилися, попиваючи пиво, ніби ковтали власну кров, змішану з полином…

Жінки, Канючихи, Петро не силував до пива, вона сиділа собі між бабинцем, поникла, скулена, маленька, як дівчинка, і ссала м’ятові цукерки та берегла парасолю, щоб, бува, хто не свиснув, бо то на фестині народ шляється усякий… А Леська, того урвителя, вже давно не було коло неї, він зараз же повіявся з такими, як він, вітрогонами, на Бульку — копати м’яча.

По трьох-чотирьох гальбахПетрові ставало шумно в голові і хмільно в очах, і він, спотикаючись та вимахуючи руками, протискався до помосту, тягнув за вишитий рукав першу з краю Ганнусю чи Марусю і йшов замашистої польки. Ще й притупував по-парубоцьки: «Гоп-а!..» Інші пари спихали його з помосту на «сліпий тор», але Петро не був з тих, що дають собі плювати в кашу, він мав міцні лікті і йшов напробій, мов бугай, торуючи собі дорогу вузьким лобом, і цупко прижимав до себе круглобокі дівчата, що приходили з села до міста дороблятися віна…

Він там гасав собі з дівчатами, а на лавочці самотою сиділа Канючиха, маленька, тихенька, і вже не ссала м’ятових цукерків, а дві великі сльози висіли їй на віях… Та це так собі, віднесхочу, не знати й звідки вони взялися, ці сльози… Вона, Канючиха, ніколи голосно не плакала і не жалілась на свою долю, але хтозна, що тепер діялось їй у душі, може, душа її ридала тихим, сирітським плачем і серце кривавилось, як рана, або ж ти збагнеш люб’яче жіноче серце, серце колишньої помивачки?

Отака вона була, тиха та смирна, ні-ні, вона не сердилась на нього за те, що він там доказував з дівчатами, нехай собі потанцює, це ж його празник, наробиться, нагарується цілий тиждень — стільки його відради. А він, самий собою, не був батяр чи розтратник, і п’яниця не був, але ж неділя — неділею, неділя належала до нього. А вона… Ну, що ж, посидить собі і так, почекає на Леська, а там ось і сонечко клониться за Білогорський ліс, вечоріє, у Василіянок уже дзвонять на Вечірню, і в костьолі на Потоцького дзвонять, і в церкві на Зибликевича вулиці, і в святої Магдалини — роздзвонилося, розігралося над дахами Львова прозоре повітря, розспівалася мелодійно безмежна синява вечора — га, треба поволеньки збиратися додому, затопити в печі, пригріти шницлі і картоплю, бо він, чоловік, знову іде сьогодні на нічну зміну…

І так пропливало життя, так миналися й забувалися дні, і будні чергувалися з неділею, неділя була завжди одна, а буднів — так багато, і всі подібні один до одного, як вагони товарного поїзду… Вони котились і котились наперед, навантажені людським горем і радощами, обманним щастям і тихим смутком, у світи… у світи… у світи далекі-незнані, сіро й одноманітно відстукували свій час по вузеньких рейках життя і все ближче та ближче приближались до отої останньої станції на світі, звідки вже каса квитків не продає, а за продані — грошей не повертає…

Так!.. Це ж ударив дзвін із нашої дерев’яної дзвіниці в селі В., що коло Львова. Це ж мій власний сміх, сміх щасливого дитинства, збився щебетливою ластівкою над цвинтарем і розтопився дзвінким сріблом у різноголоссі такої ж, як і я, малої босоти. Це на моє рідне небо виплили весняні зорі, важкі, вологі й запашні, як пухнасті базі на вербині. Це вона, моя давня весна, пройшла задуманими садами, дівочим серпанком змела пиль з розквітлих яблунь і смирною монашкою пристанула в притворі церкви, спустила рясні рісниці, зачерпнула свяченої води і вдарила на порозі три поклони…