Іван Керницький - Король стрільців

Весна-красуня галицьких піль прийшла до церкви на Страсти.

Незабутні дні дитинства, дні Страсного Тижня! У Вербну неділю святили лозу, а вже з понеділка відіймали солом’яні загати, ліпили призьби глиною, провітрювали на тинах хустки та кожухи. Кололи кабанів, пекли паски й терли хрін. Дні були гомінкі, мов розцокотаті сороки, теплі, тихі вечори, а ночі зоряні та глибокі. Окасті зорі висіли так низько над головами, що можна було збивати їх тичкою, ніби хрущів з верби! І вони падали часом із збитими хрущами в чисті, як дзеркало, калюжі. Земля була масна і м’яка, і наші босі ноги грузли в ній, неначе в маслі.

Ми йшли на Страсти з цілим арсеналом довбеньок і дерев’яних калатал, які звалися «бузьками». Стрибали через рівчаки, попихали один одного в калюжі, торохкотали «бузьками», герцюючи, як жеребці. Наші герці припинялись і сміх завмирав, як тільки босі потріскані пальці діткнулися змиршавілих старих плит на цвинтарі. Під ними тліли-розтлівались кості наших прадідів. З-під полупаних каменів виростала густа, як щітка, і рясна трава. Тихі вечірні роси сідали на траву й падали мокрими поцілунками нам на волосся. Втиснувши під пахву шапчину, а «бузька» за пазуху, ми, один по одному, як гуси, переступали поріг церкви з незбагненим острахом на дні дитячої душі. А з середини йшла нам назустріч тепла і блага ясність, ніби ласка Господня!

…Свічки і теплий чад. З високих хор лунає спів туги і безнадії…

Не було у нас «високих хор», як у славній Баришівці, де святкував Великдень Микола Костевич і куди зліталось його «п’ятірне гроно». Церковця наша була низенька та маленька, збудована ще за панщини, в бойківському стилі. Під час відправи співали всі «на самойлівку», тільки складніші пришви — прокімени, ірмоси, ірмолої — виводив старечим, дряхлим голосом дєдьо Звірко, останній могіканин з «твердої» староруської партії, бувший в’язень Талергофу. Ніби сьогодні його бачу, крізь пил відгомонілих літ, як стоїть у крилосі, високий та білий, лівою рукою притримує недогарок свічки, а шорсткою рапавою правицею перегортає жовті листки «Тріоді Постної».

З цісарсько-королівської катівні вийшов дєдьо глухий, мов пень, — від побоїв кольбою по голові, і зразу важко йому приходилось сповняти дяківську службу: не дочуваючи слів священика (він доїжджав з сусіднього села), дєдьо рідко коли «впадав» у тон і, звичайно, перетягав або не дотягав кожний глас. Та небавком вернувся з тюрми у Вронках довголітній наш парох, о. Йосиф Зацерковний, якого посадили на 5 років уже поляки за українську політику. В тюрмі о. Йосифа дуже мучили головні болі, і він прийшов додому так само з пошкодженим слухом. З того часу парох і дяк працювали в повній гармонії, співаючи кожний про себе.

…Дивний, містичний чар спливав на нас під час читання євангельських історій, з яких ми, діти, так мало що розуміли, а так глибоко їх переживали. Та з вийнятковою магічною силою приковувала нашу увагу переміна риз у захристії. Перед читанням кожного з дванадцяти страсних Євангелій о. Йосиф переодягався в щораз інший фелон. Ми тоді любили «вгадувати» — напошепки питали один одного: «А вгадай, в якому фелоні отець вийдуть: у фіолетному, вишневому чи в темно-блакитному?»

Звичайно таке бувало, що паламар Іван Швець, до якого обов’язків належало помагати о. Йосифові передягатися, задовго порався на господарстві і запізнювався до церкви. Тоді дєдьо Звірко, виводячи голосом «туги і безнадії» тропар глас восьмий про «Злочестивого Юду», шкандибав із крилоса до захристії і там уже, затягуючи фелон на о. Йосифа і підсипаючи вугілля до кадильниці, докінчував співати: «…іже о всіх благий Господи, слава Тобі!»

А дим з кадила, що наповняв церковцю після кожного Євангелія, збивався угору запашним туманом, і нам тоді здавалося, що всі святці в іконостасі пооживали та повиходили з почорнілих рам: ось янголи здіймаються на крилах у піднебесся і сурмлять на славу Господеві, достойні бороди апостолів, пророків, євангелістів розпустилися на вітрі і пливуть разом з облаками. Архангел блиснув мечем і проганяє з раю Адама і Єву, а тут Юда на Тайній Вечері шкірить улесливо обличчя і питає: «Господи, може, це я?..»

І великим жахом стискалися наші серця, коли ми крадькома перелякано зиркали на образ Страшного Суду… Тоді кадильний дим мішався в нашій уяві з клубами чорного диму, що здіймався з дна аду, жовте полум’я бухало з-під казанів, і в примарному їх відблиску так страшно корчились у муках тіла грішників, а ще страшніше витріщалися на нас рогаті та хвостаті чортячі машкари!