Іван Керницький - Король стрільців

В тісній, вузенькій кімнатці мій неоцінений пан інструктор був похожий на лелеку, якого посадили в кліточку для канарка. Все тут було замале і затісне в порівнянні з його довжелезною і трохи таки чудернацькою фігурою. Такі меблі, як стіл чи крісельце, скидались при ньому радше на дитячі іграшки, як на предмети домашнього користування.

Коли він простягався на весь зріст на «недокінченій симфонії», його волохаті литки, неначе два кактуси, звисали на підлогу. Для них уже на канапі не ставало місця. Штани, що їх в ділянці моди охрещено «довгими», на моєму панові І інструкторові виходили якісь прикороткі. Сорочка завжди висмикувалась із штанів, а маншети рукавів ледь-ледь сягали ліктів.

Зате чуприну мав пан Макс повністю пристосовану до зросту, якому, очевидячки, Бог загубив міру. Бувало, мотне головою, і чуприна майне в повітрі, як хмара горобців, і летить сторчма з лоба аж на бороду. Мотне вдруге — і чуприна падає на потилицю, мов розпущені дівочі коси. Його насуплені брови з’їздили аж на перенісся, а з-під брів свердлували тебе очі — то лукаві й нахабні, то хитрі й насмішкуваті, що так і пронизували тебе наскрізь.

Пригадую: коли вперше пан Макс уп’ялив у мене свій зір, я стерп і знерухомів, неначе бідолашне колібрі, заворожене гіпнотичним поглядом страшної кобри.

— Ти як називаєшся? — буркнув сердито мій пан інструктор.

— Михайло, — пролепетав я і шурнув по-школярському зап’ятками.

— Гм!.. Михайло? Справді? Щось воно бачиться мені не так, народній приятелю! Ти мені зовсім не подобаєш на Михайла, а на Грицька. Хоч цілком добре міг би ти зватись і Гаврило. Ну, та чорт з ними, з Грицьком і Гаврилом… Ти мені, от, скажи, — тут мій пан інструктор знечев’я з розмахом сів, та так собі сів, аж у нещасній канапі затріщали всі ребра, застогнала кожна пружина. — Ти мені скажи, народній приятелю, ось що: любиш ти котів чи не любиш? Та дивись — кажи правду!

Від такого несподіваного питання я зовсім отетерів.

— Я… я не знаю, прошу пана, чи я люблю, чи ні… Я от кріликів дуже люблю, в мене вдома крілики ховались, а котів — то так якось…

— Начхать мені на твоїх кріликів! — загримів пан Макс. — Любиш котів чи ні?!

— Ні…

— Що — ні?

— Не люблю.

— То замало! — хвилювався мій неоцінений пан інструктор. — Замало сказати «не люблю!» Ти мусиш зненавидіти їх найглибшою ненавистю, такою, що походить з самого дна душі. Ти мусиш ненавидіти їх так, як я ненавиджу це прокляте кодло, щоб воно заснітилось, щоб пари-духу по ньому не стало. Стривай — поживеш у цій котячій захоронці стільки часу, скільки я тут невинно страждаю, тоді так само не терпітимеш їх, як корости!

Тут мій неоцінений пан інструктор притьмом схопився з канапи і випростався на весь зріст, що мене на смерть перестрашило, бо мені здавалося, що він у цій секунді проб’є маківкою стелю, розсадить дах нашої кам’янички та ще й скине з даху комин.

— Ти ось побачиш! — він нагнувся наді мною, як той журавель, що нагинається зачерпнути води, і ткнув мені просто в груди свій костистий палець. — Ти побачиш, як наша стара прифалюєдодому… Ти гадаєш — ким вона спершу поцікавиться: мною чи тобою? Спитає: пане Максе, може б, попідвечіркували? Або: Михасю, може, ти зголоднів? Куди там, брате Соловію, вона зараз припаде до своїх котусів! «Мої котусі кохані! Мої дзьобусі солодкі! Мацюсь! Міцюня! Фіцюня! Стужилися за панцею, що? Зараз, зараз! Панця для вас млічка свіженького принесла, а тобі, Мацюсю, поляндвічку купила!»

— А щоб тебе, бабо, ясний ґвінт вдарив! — заскреготав зубами пан Макс. — Ой, бабо окаянна, спам’ятайся, що ти робиш! Та ж візьми собі дитину на виховок! Скільки ж то по всяких притулках підкидьків, бездомних сиріт! Дай дитині тільки половину цього жировиська, що твої коти спацькаютьчерез день, то за рік мікрусотак спухне, таку матиме морду! Так ні: вона котам млічко, сметанку, поляндвічку, а в краю, як виказує статистика, щотретій чоловік голодує, недоїдає! А в Академічній буді наші хлопи-сіромахи вковують цілими місяцями на сухому хлібі і чайку! То що ти скажеш на таке свинство, народній приятелю?!

Що ж я міг на те сказати?.. Я стояв ні в сих, ні в тих, приголомшений, остовпілий, широко розплющив очі і вдивлявся в мого неоціненого пана інструктора, наче в якесь заморське чудище.

— Так, твоя правда, — пан Макс сам про себе згідливо притакнув головою. — Ти скажеш, наприклад, що можна такі стерва позакатруплювати. Можна ж, кінець кінцем, вхопити кого Мацька за хвостюру, трахнути раз об одвірок, і готово. Що, готово?.. Де ж там, брате, готово! Ти гадаєш, що з такої живущої бестії швидко дух випреш? Куди там! Пригадай собі «Лиса Микити» третю пісню: як то Кіт Мурлика попався у сильця в війтовому курнику. Ну?.. Скільки народу тоді збіглося, ціле село товкмасило його чим хто попав, а він, падлюка, таки живий вискочив з халепи. Поцарапав війтові носа, перегриз петлю, розбив шибку і чкурнув на волю! Тьху, чортяка!