Іван Керницький - Король стрільців

А тая запроторена душа, як лише вчула про репатріяцію, та й сюди-туди, поміж душі, мик-смик! — і шубовсть! У пекло. Аж смола гаряча розприскалась, забулькотала…

— Що воно за чудасія? — здивувався начальник Райської Канцелярії. — Котрому ДіПі на жарт згадай про батьківщину, зараз до пекла скаче… Це вже сьогодні десятий випадок. Треба буде тую діру, що над пекельним проваллям, зашалювати чи задротувати, або й серафима з мечем поставити на сторожі!..

— Шкода труду й заходу! — махнув крилом котрийсь з молодших урядовців. — Такий біснуватий як розженеться, то й ще серафима в пекло зіпхне. Краще ми їм нічого про тую «батьківщину» не згадуймо і не натякаймо.

…І справді: з того часу вже нікого з покійників з того світу на цей світ не репатріюють.

----------------------------------------------

Друкується за виданням:

Керницький Іван. Герой передмістя. — Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1958

----------------------------------------------

Я ще був тоді заледве учнем 5-ої нормальної, як тато віддали мене «на станцію» до пані Евдокії Перепелиці.

Зроблено це навмисне і з доволі передбачливим розрахунком: на станції в пані Евдокії кватирував уже студент прав Львівського університету, пан Максим Чміль, або йнакше та коротше, — пан Макс. Оцього ж то пана Макса згодили тато за невелику плату для мене за «інструктора», як тоді казали у Львові. Його обов’язком було приготовляти мене до вступного іспиту в гімназію, а передусім присвоїти мені початкові відомості з латини.

Моя нова станція була трохи оподалік за містом, на Богданівці, де невеличкі одноповерхові кам’янички та партерові домики заховалися в затишку серед зелені садків і мініятюрних городців. Наша кімнатка, чи то пак «покій», не мала більше, як чотири метри в квадраті. Обстанова теж не грішила вибагливістю: стояла тут полиняла, облізла канапа, що з неї виставали голі дротяні ребра і що страшенно скрипіла (мабуть, з цього приводу пан Макс охрестив її «недокінчена симфонія»), невеличкий столик, інвалід на одну ногу, шафа і два крісельця.

До моїх власних меблів зараховувалось залізне складане ліжко, що з’являлось лише на ніч, вдень же мусіло щезати. Вікно з кімнатки виходило просто в садок, в якому росли дві миршаві черешеньки, яблуня і кущ бузини. Від одної черешеньки до другої простягнуто шнурок, а на шнурку завжди як не сушилась, то провітрювалась білизна.

Наша господиня, пані Евдокія, або, як її ще звали по покійному чоловікові — пані Павлова, була людина чину, запобіглива і клопотяща, гей мурашка, хоча, звичайно, назовні між пані Евдокією і крихітною мурашиною не кидалася в вічі завелика подібність…

Що й казати, господиня наша визначалась солідною тілобудовою! Ростом, щоправда, не вигналась висока, як гірська ялиця, стану теж не була стрункотополиного, зате уширінь розрослась, небога, просто таки в неймовірний спосіб. Лиця в пані Евдокії процвітали, мов букети пишних півоній та й ще до того виблискувались, неначе срібні павуки в нашій парохіяльній церковці. Багато чару й особливої принади надавали пані Евдокії ріденькі моторні вусики, що засіялись їй під носом, а також чарівне намисто нанизаних одне на одному підборідь, які рясніли від малин і бородавок, як колач від родзинків.

Фризуру носила пані Евдокія не так, щоб за найновішими паризькими фасонами, як радше на зразок деяких красунь з Рогу Доброї Надії: товстий, нашорошений стіжок волосся, густо перетиканий шпильками, стирчав їй на голові, ніби гурман соли або китайська паґода. Рукави мала завжди діловито закочені по лікті, а рученька, нівроку, була в неї така, що коли б, з доброго дива, ляпнула тебе позауш, то будь ти такий силач, як Юзько Бамбуля, то невідмінно вкриєшся ногами.

Господиня наша, пані Евдокія, була справді людина чину: вона керувала чималеньким підприємством, а саме будкою з овочами й городовиною на Новому Світі. Цю будку піднаймала в львівському маґістраті не так уже щоб самотужки, а на спілку з кумою та сусідкою, пані Кунеґундою Плішка.

Отому підприємству віддавала пані Евдокія всі свої сили і весь хист, всю свою душу. Від появи найранішої, молоденької редьківці із «шпектів» аж до пізньоосінніх дарунків природи, як ото пузаті дині, горіхи чи пізні яблука, день у день, в погоду чи в негоду, в холод чи в спеку, пані Евдокія стояла мужньо на своєму пості, під дерев’яним страганом, немов богиня Деметера, обложена звідусіль ряснотою земних плодів, кожночасно тримаючи дебелу руку на живчику базарної клекітні.