Іван Керницький - Король стрільців

Ці знаменні слова були відтак передруковані всією тваринною пресою.

Ввечері тієї ж самої днини відбулося в одному першорядному хліві врочисте прийняття в честь нового мистця. Зібралася сама товариська еліта, тому їсти й пити було хоч розпережися. Відмукано, відрохкано, відгавкано та відквакано багато тостів і промов. Мистцеві признали в нагороду півтори копи капусти, а кромі цього, відзначено його орденом Великої Дині. Звичайно, прекрасні Телиці, Ослиці і Кози всі як одна закохані в ньому до загину, не відступали ні на крок від гордого переможця. Вони завісили йому на шию пишний вінець, сплетений з моркви та петрушки, мовляв, щоб було не лише гарно, а й пожиточно.

Аж пізно вночі вдалося нашому мистцеві висунутись на свіже повітря. Саме тоді з-за кукурудзяного бору викотився повновидний місяць і на дворі стало ясно, як у білу днину. Цап-Цапенко зупинився на березі обширної калабані і, скубаючи з вінка солодку морквицю, з чималим задоволенням приглядався своїй відбитці в дзеркалі води.

— Таки справді дуже мені до лиця з тим вінком на шиї, — подумав гордий переможець. — Подобаю тепер щонайменше на якого античного героя. Варто буде себе завтра оглянути в ґазетах.

Та тут йому за спиною, в кукурудзі, щось заворушилось, зашаруділо… Наш герой раптом стерп, і душа йому полізла в ратиці. Не тямлячи сам себе, він солідно поперся й одним мистецьким скоком пересадив калабаню… Ба, коли б то пересадив!..

А то, власне, на сміх і глум, замість скочити на другий берег — наш мистець шубовснув усіма чотирма ногами просто в баюру…

І в тую ж мить, як він, мокрий і захаращений, карабкався з води, щось нікчемне, незугарне стрибнуло з того берега, пересадило калабаню, слизькою грудкою шугнуло понад голову славному рекордсменові та сіло на цьому березі, нахабно витріщивши дурні, булькасті очі…

Була це проста, ординарна жаба… Чи пройшло їй хоч тоді через гадку, що в цій хвилині вона перемогла переможця?..

Принаймні на другий день «Голос Рогатої Худоби» не писав про це ні слова.

В канцелярії Президії Таборової Ради повисла могильна тиша. Атмосфера була хвилююча і непевна, як майбутня доля запроторених осіб. По той бік барикади, чи то пак столу, що вгинався під вантажем урядових актів, розтаборилась Президія Таборової Ради: пан голова, пан заступник голови, ну, та й, очевидно, пан секретар. По цей бік — зайняла позиції в боєвому поготівлі група членів Страйкового комітету з Лісорубної бригади. Перед вирішальним ударом противники перехрещувались поглядами, як досвідчені фехтувальники лезами рапір. Звичайно, більше опанування та стриманости проявляли в своїй поведінці огрядні та гладенько виголені батьки народу з Президії Таборової Ради. Зате ж дроворуби з Лісорубної бригади, мужі зарослі, засмажені на сонці, засмальцовані живицею, з раменами гераклів, з жилами, гей посторонки, з кулаками, мов боксерські рукавиці, іноді не були в спромозі загнуздати своїх бойких темпераментів, і тоді вибухали, як бочки, набиті атомовою енергією.

— Ну, так скажіть нам, панове, чого ви собі бажаєте? — відважився нарешті забрати слово пан голова.

— Рихту! Справедливости! — стукнув кулаком об стіл пан Онисько Макогін, провідник делегації і «спірітус мовенс» страйкової кампанії. — Пане голово, а ви мені скажіть: є в нашому таборі справедливість, чи її зовсім немає? Є в нашому таборі демократія, чи її нема?

Члени Президії Таборової Ради заклопотано переглянулись між собою, а пан секретар мимохіть аж зазирнув до паперів, неначе хотів упевнитись, чи не стоїть там що-небудь запротоколоване про існування демократії в межах табору.

— Щодо справедливости, то воно важко сказати, — зніяковіло посміхнувся пан голова. — А відносно демократії, то моя особиста гадка така, що в нас, українців, ніколи її не і бракувало, а вже хіба тепер…

— А я вам кажу, що тепер її нема! — врізав, гей циркуляркою, пан Онисько Макогін. — Пане голово, або знаєте що? Хай буде по-вашому! Ви кажете — є демократія? Гаразд! Так тоді коли вона є і кожний має рівне право, то чому ми не мали б права застрайкувати? Та ж це не жадна таємниця, бо і радіо про це трубить та й ґазети пишуть, що всюди там, де є демократія, зараз вибухають страйки! Ось в Америці, чуємо, стільки і стільки сотень-тисяч начхало на роботу, в Англії — стільки, в Італії — стільки… А ми ж, українці, хіба від кого, від мачухи? А доки-то нам томитись під ярмом диктатури? А чому то нам не покористуватись демократичними свободами? От і зваживши це все разом докупи, зібралися наші хлопці з Лісорубної бригади на такий мітинґ, порадились, поміркували, позносили все начиння до комірчини в ІІІ-ому бльоці, замкнули ввесь крам на колодку, а самі розійшлися хто куди: хто на сонце обсмалюватись, хто на річку і риболовити, а ми, яко члени комітету, постелили собі за кухонним бльоком коца на мураві та й засіли до фербелиці. Власне, прийшло мені було три «пси», і я готовився зробити «гоп на банк», аж тут, бачу, чвалає трапака присутній ось між нами пан Гриць Чуперчук та й гукає: — Страйколоми! Страйколоми!