І навпаки траплялось. Траплялось, що внутрішній голос затівав отаку балачку зі мною: «Поглянь, Хомо, оця молодичка усім узяла. І литочками, наче з березового поліна точеними. І личком, із якого можна було б джерельну воду пити і вдень, і вночі. А від хмелю, що в очах, і не протверезієш ніколи, п’яним чопом никатимеш. Славна молодичка, хочеться тобі дитину від неї мати». Я принципово давав одкоша: «Може, й славна молодичка, та не про мене, тому я й не хочу від неї мати дитину». Тоді внутрішній голос починав гніватись, бо, вредний, любив інколи наполягти на своєму. То починав сичати, наче гадюка з сухого листя, то жалкою кропивою припікав, то, уїдливий, насідав сердитою відьмою. Де в нього тільки й бралися ті лайки та прокльони,— і бодай мені не було солоду змолоду, і нехай на мене смуток темний та чорний упав, і щоб моя путь заклекотіла. А я, чоловіком будучи піддатливим та м’яким, як руда глина у воді, неміч у тілі вловлював, уже не так гарикався зі своїм внутрішнім голосом, аж поки здавався йому на поталу. Здавався на поталу й казав: «Твоя взяла! А й справді, з біса проворна молодичка, а й
справді, губи її гречаним медом змащені, так і хочеться скуштувати. Гаразд, хай буде по-твоєму! Хочеться мені від неї мати дитину — дівчинку чи хлопчика, однаковісінько. І о вже замовкни, хай тебе вихором винесе, іроде!»
Але, повторюю, такі сварки з внутрішнім голосом траплялись рідко.
Завжди виходило так, як він підказував, а він хитро підказував те, чого мені кортіло,— от і жили ми з ним душа в душу, обходились без непорозумінь: або молодиця подобається і я хочу мати від неї дитину, або я зовсім байдужий і дитини від неї мати не хочу!
Послухавши про сутички з моїм внутрішнім голосом, тепер іще послухайте про свято врожаю.
Щороку в яблунівському колгоспі «Барвінок» святкується свято врожаю. Саме тоді, коли з поля зібрано колоскові, коли викопано картоплю та буряки, коли вже оборалися й посіяли озимину. Колгоспний люд збирається на майдані коло клубу, де встановлено трибуну, грає духовий оркестр і яблунівська художня самодіяльність танцює і співає пісень просто неба. Коли і в вас тремтять жижки до танцю — танцюйте й ви, коли горлянка свербить співати — співайте й ви.
Може, й по інших селах теж святкують свято врожаю, та, либонь, нема такого, що є в нашій Яблунівці. Бо голова колгоспу Михайло Григорович Дим додумався найшанованіших колгоспників, чиї портрети прикрашають сільську Дошку пошани, перемалювати на великі портрети, а до тих портретів прибити міцні дерев’яні держаки. Директор школи Кастальський не пожалів пі хисту, ні натхнення — портрети передових кукурудзоводів, механізаторів та тваринників вдались на славу!
Й минулої осені на майдані коло клубу можна було в людському натовпі побачити живу картинну галерею. Ця картинна галерея рухалась, та найчудніше було не це, а те, що передовик, який був намальований на портреті, сам і тримав свого портрета!
Торік і позаторік, пригадую, мені ой як кортіло походити з портретом серед веселого та щасливого яблунів- ського натовпу, а з чим ти походиш, коли не заслужений, коли Кастальський не малював твого портрета для щорічного свята врожаю!
То я потрошку навчився канючити.
— Дай поносити твій портрет,— просив у Марії-телятниці чи в Олекси-комбайнера.
Траплялось, що, відриваючи від серця, таки давали поносити свій портрет. А хіба не плюнуто одного разу прямо в обличчя:
— Заслужи чесною працею, щоб тебе малювали, отоді й носитимеш.
На ту людину я не затаїв зла, тому й не згадуватиму її отут привселюдно, щоб помститись, але гірко від того ляпаса й по нинішній день.
То до чого додумалась моя рідна жінка Мартоха на цьогорічному святі врожаю? Отой портрет молодого солдата Хоми Прищепи, намальований для музейного куточка мого імені директором школи, жінка сама приспособила до грубезного держака. Сама й несла в руках до майдану коло клубу. Тут, заквітчану колосками та прикрашену вишитим рушником, підняла картину так високо, як ніхто інший не зумів підняти свою.
— Бо ти, Хомо, теж заслужив,— шепотіла Мартоха, й осінній вітерець ворушкав пасма її чорного волосся.— Трудівник із трудівників, робітник із робітників. Колись діждешся своєї пори, що всім колгоспом пошанують, а зараз поки що я сама тебе пошаную.
І, гордий із Мартошиної немеркнучої пошани, я почувався серед народу так, наче вбрався у шори, та вбори, та наритники, хизувався, неначе на пристяжці, і так надувся, наче наперед п’ятами обувся. Так що дехто, позираючи на мене, міг подумати здивовано: «Ти ж бач, який Хома! Задер носа, що й кочергою не дістанеш. Е-е, може, й справді не нашого поля ягода, може, й справді до нього без ломаки не приступишся?»
Читать дальше