О людський язик! Буваєш ти великий, як ломака, а дурний, як собака. А то схожий на пня, порохнею напханого, і щоб порозумнішати — ого ще скільки літ годилося б тобі свиней пасти. А зорати б тебе, язиче, на зяб, та засіяти ріпою, та викосити ріпу косою, та згодувати ріпу орлам піднебесним, ото б ти вже не був такий молодий та дурний, а став би старіший та ще дурніший. Буваєш ти голосний, як дзвін, а хоч довбнею вбий, як почнеш брехати — наче ціпом махати, і до стовпа обізвешся, а той стоїть. Язиче, язиче, лихо тебе миче, доведеш мене до Києва — й перекупці позичиш!
О людський язик! Умієш патякати, варнякати, торочити — після тієї та знов тієї, що на рот налізе, аж вода в решеті не встоїться. Такого вмієш наверзти, що й купи не держиться, що і в головах низько, бо великий мастак киселем млинці помазати й почепити на паркані сушитись. Ти, язиче, немовби жорновий камінь, на якому тільки чортам тютюн молотити. Умієш так тихесенько шепотіти, що за твоїм шепотом і крику півня не почуєш. А що вже казати про твоє вміння переливати з пустого в порожнє, бубоніти, як старий дяк у порожній церкві, сказитися — та й мекати голодною вівцею в холодній кошарі, висвистувати пустим вітром у колгоспному полі, щебетати жабою-ропухою на болотній купині, торохтіти дерев’яним вітряком, золоті гори перевертати.
О людський язик! Чогось веселого з’ївши, вмієш на глузи підняти, щоб народ із твоїх кепкувань сміявся й аж кишки рвав. Умієш ти посміятись навіть тоді, коли батько, на ламку злігши, вмиратиме іі ногами дригатиме. Смієшся, коли покажуть копійку, іі коли дадуть їсти кишку, й коли поставлять перед носом миску лемішки, й коли день на- стане, й коли ряба здибається, й коли шолудивий стрінеться, й коли голомозий трапиться, й коли чужа біда стрясена я, о лишенько, хіба перелічиш, коли язику кортить весело посміятись та поміж чесними людьми зуби попродавати!
О язик людський! Добре, коли вмієш пожартувати, та знаєш, коли перестати. Вмієш ти й покашляти помаленьку, щоб на цілий рік вистачило. А хіба при нагоді не свиснеш так, як і рак ніколи не свистав? Іноді ж ти буваєш такий вредний, як оте сало, що здір покусало. А то з великої радості ревеш, як бугай у болоті.
Якби не язик людський, то де б узялись жарти, каламбури, дотепи, всілякі перчисті нісенітниці, від яких у носі щипає? Якби не язик людський, то де б і мова людська взялась, а не було б мови, то чи змогли б порозумітись поміж собою Дармограїха з Мартохою, а я зі своїм колишнім бойовим побратимом, якого й слід прохолов десь у наших благословенних краях? Якби не язик людський, то довелося б усім мовчати, як рибі під кригою, і не чулося б пісень у Яблунівці, і, надриваючи животи, не сміялися б люди із марнотратів та джигунів, із симулянтів та ловкачів, із упертюхів та гаволовів. Тобто не сміялися з того, що складає вади й достоїнства людської вдачі, не сміялися б не тільки з молодості, а й зі старості, не тільки зі здоров’я, а й із хвороб та каліцтв, не тільки з життя, а й зі смерті.
Прісно й нудно жилося б на білому світі, отож саме людському язику маємо дякувати за те, що співаємо й регочемо, що виголошуємо промови і їмо борщ, затовчений старим салом та часником, що клянемось у любові й проклинаємо ворогів, що сиплемо примовками до шпарких танців і припечатуємо оковиту в роті, щоб із горла не потекла назад.
Вихваляючи язик людський, водночас вихваляю і язик старшого куди пошлють у колгоспі «Барвінок» Хоми Прищепи, себто свій. Бо й справді, чом би не попишатись, мов кобила до будяка, чом би не повеличатись, як заєць хвостом, чом не надутись, як шкурат на вогні! Хтось інший, вдавши із себе великого пана-цяцю, свій ніс вище губи носив би, випринджуючись чи посадою, чи заробітками, чи машиною, чи знатною ріднею. Та я зовсім не такого пера пташка! Хвертом попід боки взявшись, казав і кажу, що нема понад язик людський, тому-то й пишаюся своїм язиком, ходячи ребром і дивлячись козирем, мені й чорг не брат!
Люди, може, й однакі, та язики в них усякі, втямили?
Якби моя воля, то до чого б додумався? А додумався б до того, щоб язик свій пошанував, як ніхто. Зодягнув би його з голочки в новеньку одіж — костюмчик сірий бостоновий, біла сорочка шовкова, червоний галстук у голубу іскорку, запонки в манжетах рукавів, модні туфлі лаковані, золотий годинник на руці, ріжок блакитного носовичка в
нагрудній кишеньці, окуляри на носі, гладенько розчесане волосся блищить від бріоліну. Отак би з ніг до голови вирядивши свого вельмишановного язика, пустив би на вулицю, хай би прогулювався по Яблунівці, свіжим повітрям дихав, на щедру нашу природу милувався. Авжеж, хай би трохи повеличався поміж людей мій славний язик — мов ота шкапа, що вівса з’їла й воза побила. І хай би люди думали, що то, либонь, великої кошари свиня.
Читать дальше