Євген Гуцало - Позичений чоловік

— Хомо, ти й справді плачеш чи прикидаєшся?

— Хіба не заплачеш, коли Яблунівка твою чоловічу гідність дьогтем поливає, а рідна жінка оборонити не хоче!

— Гаразд, Хомо. Бачу, гостра була моя сокира, та на твій гострий сук наскочила. Що ж, хай твій чорт буде старший... Порятувати твою честь чоловічу дуже просто — слід погостювати в усіх молодиць і кожній зосібна доказати, що не такий страшний Дармограїшин сіамський кіт, як його малює поговір. Утямив? А докажеш — перестануть плескати язиками.

— Що правда, то не гріх,— зітхнув полегшено, вивідавши таємницю.— Тільки... може, досить погостювати в од- нієї-другої молодиці, а вони б уже рознесли хорошу чутку про мене?

— І думати перестань! —скинулась у ліжку Мартоха, як риба над водою.— Хіба не знаєш, які недовірливі? Поки не помацають, то віри не ймуть, і далі лепетні лепетатимуть, а дурні слухатимуть і колядуватимуть бісову коляду, наче зібралися сороки гуртом і колодязь у Яблунівці перевернули!

Сказала Мартоха — й заснула, а мені чомусь мулько в боки було, то чи дрімалось, чи кунялось. Так, про жінку мою не скажеш, що шию має з намистом, а голову зі свистом, що в неї не всі дома, бо Хома поїхав по курай у степ. Отож, чи не послухатись Мартохи, її розумної поради? Щоб не вийшло, начебто на словах фортеці беру, а на ділі боюся жаби...

А коли раптом наскочу на таку, якій дай того, чого нема, якій облупи та ще й у рот поклади, якій чобіт мулить ногу, а подушка мулить голову? Та така паливода й вертихвістка однаково знеславить твоє чоловіче завзяття перед усією Яблунівкою, знеславить, хоч ти перед нею вихором крутись, хоч їй у решеті принеси дзвонкової води!

Грець із нею, з Дармограїхою, грець із наймитом її віроломства сіамським котом! І хоч я не схилив хвіст під міст, як кажеться про боягузів, але й надмірне завзяття моє

може шию скрутити. Поплещуть язики — та й перестануть, я тих язиків так боюсь, як торішнього снігу. Життя широке, як степи, де гніздечком примостилась Яблунівка, і на цих безмежних степах життя всякої всячини може трапитись, то чи варто все так близько брати до серця!

Дерево брунькує ранньої весни, викидає брость, вбивається у листячко; влітку, гойдаючи в своєму зеленому затишку пташиний спів, живе гарним і вільним життям, вирощуючи й доглядаючи свої плоди, щоб увосени облетіти листом і віддати ті плоди землі, людям, птахам, звірам. Квітка навесні зацвітає, являє всім красу пелюсток і барв, неповторність запахів та ароматів; улітку дозріває насіння квітки, щоб увосени вона зів’яла й відійшла в небуття, зоставивши по собі дозріле ядристе насіння,— своє безсмертя не тільки на наступний рік, а й на багато подальших років. А пташка? Хіба пташка, повернувшись із вирію на рідну землю або навіть не відлітаючи з рідної землі до вирію, навесні не зацвітає — так само, як дерево, як квітка,— дивовижним цвітом співу, хіба той шлюбний спів не кличе її мостити гніздечко, класти яйця, висиджувати пташенят, щоб у пташенятах знайти смисл свого буття на цій землі, своє безсмертя?

А людина? Хіба людина, належачи цьому світу і сонцю в цьому світі, не схожа на дерево, на квітку, на пташку? Хіба ранньої весни людина не прокидається так, як дерево, не розцвітає так, як квітка, не співає так, як пташка?

Ото хіба що осінь квітки відмінна від осені людського життя. Квітка на своєму віку зазнає однієї такої осені, а людина ой як багато, й кожна наступна осінь усе невідворотніше наближає людину до найбезнадійнішої і найсумнішої осені, до осені її життя, яку на схилі віку звідуєш не тільки в жовтні чи листопаді. Авжеж, не тільки в жовтні чи листопаді звідуєш, що холодний вітер віє по голих, пустельних просторах душі, коли в серці мрячить холодна мряка й очі заткані пеленою туману. А носиш цю осінь у собі на схилі віку й тоді, коли весняне сонечко висіває у теплу землю проліски й ряст, коли щебечуть солов’ї й

кують зозулі в зелених косах верб. І носиш цю осінь у собі також улітку, коли у вродливому супокої поле виколихує врожай, коли дозріває сад, коли пасіка дає щедрий взяток золотого меду. А восени? А восени, коли осінь душі твоєї чує осінь у природі, починає здаватись, що й із тебе самого, наче з явора чи липи, теж починає облітати обпалене сонцем, стомлене листя; що й із твого серця вилітають невидимі чарівні птиці молодості, здоров’я і надій, щоб разом із журавлями чи жайворонками податись до вирію; що перед очима твоїми, наче в степу, оповитому студеною блакитною млою, теж починають снуватись павутинки бабиного літа, але це дуже химерні павутинки — їх не можна зловити й відчути на дотик, хоча вони є навсправжки, бо мелодіями тихими, безмовними снуються й снуються...