Євген Гуцало - Позичений чоловік

Життя — не медова ріка в кисільних берегах, і ти по цій ріці не пливеш у макітрі з варениками, чи в сулії з само- граєм, чи в бочці з огірчаним розсолом. Життя — не завжди розквітлий яблуневий сад, по якому в білому довгому

вбранні ходить твоя жінка, котру ти мрієш поносити на руках.

А жаль, правда? Жаль, що іноді хтось мовить язиком, що не витягнеш і волом, жаль, що починають боліти старі кості за гріхи молодості, жаль, що подеколи думається про смерть, яка на лестощі не зважає, хоч вона й за плечима, а не за горами. А ще жаль, коли життя обертається на сварку, коли люди так гризуться, що й хвостів не зостається, коли так гарикаються, що й сам чорт їх не розбере.

Вже через день, коли ввечері я повернувся з колгоспної ферми додому, моя рідна жінка Мартоха нагадувала темну осінню хмару, що неспогадано опинилась у нашій людській оселі, вбралась у жінчине вбрання та озулась у її взуття, й тепер похмуро сновигає з кутка в куток, і ще й озивається похмурим жінчиним голосом.

— Хомо, не всю правду розказав мені...

— Невже тобі здалось, що продав пса за лиса?

— Може, й не продав пса за лиса, але ж гнешся і жмешся, як кургузий дідько!

— Мартохо, та ніколи ж я не був простим, як свиня, і лукавим, як гадюка. Я не той, що вкусить — і меду дасть.

— Не той, суща правда. Жалієш мене, суща правда... Але жалів яструб курку, доки всю обскуб!.. Спасибі за чуйність і сердечність, що не зізнався за сіамського кота!

Так, про сіамського кота я й справді не розказував, бо навіщо засмучувати жінку — чи в пору офіційної частини нашої зустрічі, яка пройшла в теплій, невимушеній обстановці, а чи в пору неофіційної частини, яка вже триває не перший день і проходить поки що навіть у невимушеніший і теплішій обстановці.

— Може,— кажу обережно,— то різдв’яний сон вороної кобили?

— Вороної кобили? Авжеж, язик має й ворона коняка, та не балака. А зараз у Яблунівці нема такої хати, щоб за того сіамського кота не балакали!

— Гріх не йде в губу, та з губи. Й чого той сіамський кіт так дався людям взнаки? » '<

— О, послухай Хому!.. Дався людям взнаки!... Тобі дався, а люди говорять. А ти знаєш, що слово вилетить горобцем, а вернеться волом... Кажуть, що ту звірюку Дармограїха купила не на мишей, а на тебе.

— Повірила сорокам.

— Сорокам? Добре, що інвалідом не повернувся додому. А якби інвалідом, га, я тебе питаю? Хто б тоді тобі за інвалідність платив? Колгосп? Соцзабез? Гаразд, навіть якби лікарі надавали тобі довідок усяких, завірених печатями круглими й трикутними, що ти інвалід, нікуди не судний, але яка з тих довідок користь? Хіба я з такою довідкою в ліжко спати лягла б?

— А чом би й ні? — жартую, хоч самому не дуже й смішно.

— Хомо,— збліднувши, мовила жінка,— глузуй, та знай міру! Бо в мене й волосся на голові дротом стає, коли про таке подумаю... Та чи довідка зігріє мене, обійме, до серця пригорне, щоб аж моє серце тьохнуло?

— Тепер усякі довідки в пошані. Буває, за паперовою довідкою живої людини не бачать.

— З довідкою лежачи, в тяж не ввійдеш!

— А що то за людина, коли в неї ні однісінької довідки? — й далі глузую з Мартохи, доливаю масла в жар, щоб бушував пужар.— Іноді треба вміти справне зведення про надої молока в колгоспі скласти, хоч, може, худоба й не доїться.

— О, якби ж то зі справних зведень можна було сметану збирати, сир віддушувати і вареники варити! Може, колись навчаться, та поки що не годні... А тільки, Хомо, знай... Знай, що в Яблунівці марно язиками не плескали б за Дармограїху. Того сіамського кота не на мишей брали, а на тебе. Щоб вернувся ти від неї додому інвалідом, утямив? Дяка долі, що здоровий, тьху-тьху-тьху! Але Яблунівка що каже? Яблунівка говорить, що ти скалічений, що тепер ти мені треба, як лисому гребінь, потрібен, як сироті трясця.

— Ти ж бач, як не по коню, то по голоблях! Але я ж здоровий, Мартохо!

— Я знаю, що здоровий, а Яблунівка те відає? Яблунівці те доведеш? Ти ж бо знаєш, які язики — не зав’яжеш, і на чужий роток не накинеш платок. Є один спосіб, Хомо...

Кажи, Мартохо, який саме спосіб, бо тут ідеться про мою честь, треба рятувати!

Але як почнеш тим способом рятувати свою честь — можеш і підірватись.

Мені честь дорога, та й на здоров’я не скаржусь.

— А спосіб старий, давно перевірений. Тільки все одно не скажу...

— Мартохо, адже моє мелеться, тому з совком бігаю. Скажи!

Моя рідна жінка як затялась! Уже й повечеряли, й спати повкладались, а Мартоха, хоч гавкай на неї, не виповідає секрету. Я вже і за шерстю, і проти шерсті, і так, і сяк, знов за рибу гроші, краплею води камінь довбаю, а вона — як на пень з’їхала. Аж перегодя здалась, коли лапнула рукою моє обличчя, що було мокре від сліз.