Євген Дудар - Штани з Гондурасу

Що то вже, читачу, було за сватання, здогадуєшся сам. Наш герой почував себе так, ніби його на сцені публічно закидали тухлими яйцями. Наречена сиділа ні в сих ні в тих. Відомий режисер з відомим композитором яких тільки не вживали дипломатичних заходів, підігріти атмосферу не зуміли.

Потім наречена все ж таки заговорила:

— І часто у вас вивішують такі прапори?

Курочка також наїжачився:

— Ні. Це спеціально до вашого приїзду.

— За що мені така честь?

Тут втрутився режисер:

— Обираючи гетьмана, випробовують його сміттям. Сиплють на голову. Щоб не зазнавався.

— Ну знаєте, — сказала кандидатша. — Тут таке сміття, що не хочеться й гетьманської булави.

Курочка остаточно вийшов із себе:

— А вам ще ніхто її не пропонує.

Відомий композитор сказав:

— Геннадію! Ти не тільки мужчина, а й хазяїн. Тримай себе в руках. Дамам треба прощати. Таня все зрозуміє. Тільки заспокоїться від цієї хвилюючої зустрічі.

І хазяїн тримався. Тремтіла душа. Щеміло серце. А він пробував співати. Намагався жартувати.

Надвечір, коли збиралися в дорогу, атмосфера ніби й потеплішала. Навіть Таня загадково посміхнулася до Курочки й сказала:

— Ваше від вас не втече…

Курочка провів гостей. Поприбирав зі столу. Вийшов на подвір’я, сів на лавочку. І така нудь засмоктала під ложечкою. Таким самотнім себе відчув і ображеним.

У траві щось зашелестіло. У вечірніх сутінках викотилась мордочка їжака.

— Хомку! Рідний ти мій! — сказав на радощах Курочка. — Хоч ти мене розумієш. — Сів навпочіпки. — Нічого, Хомку. Ми виживем. У нас девіз: шукай радості й щастя в тому, що тобі посилає природа, а не шукай чогось надприродного…

— Так ось природа вам послала…

Курочка стрепенувся. Повернув голову. За спиною стояла Таня.

Бувають у житті хвилини, коли тобі здається, що нема на світі ні бід, ні клопотів. Нема в тебе ворогів і недоброзичливців. Нема в тебе ні хвороб, ні болів. А все твоє єство від п’ят і до кінчиків волосин на голові сповнене радістю і щастям. Те, що учора стояло скелею посеред твого життєвого шляху, сьогодні здається тобі порошинкою. Ті, що вчора видавалися тобі кровожерливими драконами, сьогодні все одно, що звичайнісінька мошкара. Й ці неповторні хвилини приносять людям люди.

Курочка так був обтяжений радістю, що під її тиском опустився на траву. І, лупаючи очима, продовжував сидіти. Навіть Хомко здивовано витріщився.

— Я не розумію, — спитала Таня, — це ви так захоплюєтеся чи так обурюєтеся?

— Це я такий щасливий! — сказав герой, спинаючись на ноги. — Давайте сядемо в машину і куди-небудь втечемо.

— Навіщо? — здивувалася Таня. — Ми й так вже втекли.

— Щоб знову хтось не зіпсував настрою.

— Не страшно. Мені вже зроблено прививку…

Було далеко за північ. Вони сиділи в саду на лавочці. Рідне небо кидало закоханим до ніг зорі. Щедра земля наповнювала їх пахощами квітів. Гаврюшин півень витискав із себе усе, на що був здатний його скромний півнячий талант. А Хомко сидів під кущем, дивився і слухав.

— Завтра ж подамо заяву! — казав він.

— Чого так спішно? — питала вона.

— Боюся тебе втратити.

— Невеликий скарб. Досі жив без мене.

— То досі. А далі не хочу. І не зможу…

Хомко відчув цей великий злам у житті свого господаря. І думав: «Диви, як у цих людей все бурхливо виходить. Коли я зі своєю їжачихою познайомився, у нас проходило значно спокійніше…»

Сонце вже ген-ген. А двері Куроччиної хати зачинені. Василина раз по раз витикає свого носа з-за фіранки. І хоч би тобі майнуло щось у сусідському вікні. Майже до ранку шептався з кимось на лавочці. Не розгледіла тільки, з ким. Може, Клавка поночі ускочила. А Мотрона ж учора дала тому композиторові. Ой і молодець Мотрона! Якби отак ще хтось. То, мо’ б, і не витримав, Мо’ б, утік. А тоді, поки хтось новий уселиться, своє подвір’я трохи углубили б… Та й городу шматок, може, прихопили б. Воно йому так той город потрібен, як козі борода. Дерев понатикав. А поміж них — гарбузи. Це ж скільки картоплі було б. Та скільки за неї взяти можна. Та якби в інших ще не вродило. Та й у колгоспі не вродило. Тоді на базар… А жаднючий же який! Не приведи Господи. Це ж молоко йому давала. Так, як іншим дачникам. Як на базарі. Так ніхто ж нічого. А він: «Василино Григорівно, чим я подібний на порося?» — «Таке скажете». — «Чому ж ви тоді мені перегон даєте? Та ще й по ціні молока?» А питається: воно тобі нада? Отой жир? Оті вершки? Щоб тобі печінку розворочувало? Врачі ж не совітують. А в нього ж, мать, печінка. Бо жовтий, як гарбуз… Да ж… Гарбузи. Понасаджав. Такі зародили в тому бур’яні. І солодкі ж. Пару штук прихопила кабанчикові. Так цяскав, аж дякував. То й питаю: «Михайловичу, що будете з гарбузами робити? Мо’ б, мені віддали? Я б кабанчикові. Зернятка собі повитрушуйте. Воно взимку перед телевізором нада щось гризти. А половинкам не пропадати ж». — «А чого це їм пропадати? Роздам. На кашу». — «І ми кашу любимо». — «Ви любіть зі свого городу. У вас його он скільки. А я роздам тим, у кого зовсім нема. Міським. Котрі мусять у вас не тільки гарбузи, а й кропиву купувати…» Ой і злюче ж… Це не дай Бог, якби женився. Та ще й на Клавці. То Мотрона одразу ж город захопила б… Радіо знову про війну балака. Не дай Боже! Це ж скільки горя попотерпіти. Це ж тільки зажили нормально. І хату збудували. І сарайчик справили. Не дай Бог, яка бомба. Кирпич же такий дорогий. І цемент. А шихверу як важко було дістати… І чого то наші з їхніми ніяк зговоритися не можуть?.. Ти диви, й у вікні не показується. І двері не відчиня. Мо’, вмер? Та чи й вона там з ним? Машина стоїть. А тут же бігти треба. Трави трохи прискубти з Тодориної межі. Поки та у місті базарює…