Євген Дудар - Штани з Гондурасу

Підійшла група, що за нами. Перепитують:

— Що там? Невже обвал?

Спільними зусиллями двох груп мене випхали. Я відчула, що стала легенька-легенька. Мов пір'їна. Побачила денне світло і розридалася, як мала дитина.

Приїхала додому, Іванцьо з дітьми мене біля воріт зустрічають.

— Ну що, — питає, — побачила трохи світу?..

Сидить Трезор біля хвіртки. Ловить носом запахи страв то з одного, то з іншого подвір’я. І думає «Собаче життя! Женитися, чи що?»

Дивиться, попідтинню виписує кренделі Мурка. Очі на півморди. Хвіст коцюбою.

— Ей, чувишка! — гавкнув Трезор. — Далеко пашеш?

— Не будь жлобом! — нявкнула Мурка. — Я тобі не яка-небудь шавка.

— Не возбухай! — заспокоїв Трезор. — Ти що, породиста?

— Не прикидайся шлангом. Хіба не бачиш, які в мене очі? Який у мене хвіст?.. Пахан — сіамський, маман — сибірська.

— Ні фіга собі! — здивувався Трезор. — Давай поженимося.

— Дурдом «Веселка»! — нявкнула Мурка. — У тебе що — нуль по фазі? — А сама подумала: «Він такий кудлатий. Така у нього широка спина. На ній, мабуть, так м’яко і тепло спати…» І вже лагідніше спитала: — Ти відповідаєш за свій базар? Де і за які шиші жити будемо?

— Га! — хмикнув Трезор. — Диви, яка у дворі буда! А лапи у мене які! З-під землі ними випорпаю. А зуби! Будь-де ними вигризу… — І вже скромніше додав: — Та й голос — слава Богу!.. Може, ще в люди вигавкаюся…

— Обалдіти можна! — посміхнулася Мурка.

Обалділи. Поженилися.

Тепер Мурка лазить з котами по деревах. Шастає по горищах. Співають котячі любовні пісні. Лякають закоханих.

Трезор лежить у буді. Гріє кошенят, яких йому навела Мурка. І думає: «Собаче життя! Маю жінку і ніколи її не бачу. Навіть кури сміються, що живемо, як пес із котом…»

Є люди, які панічно бояться усього. Навіть власного голосу. Щоб, не дай Боже, не сказати щось. Таке, що не таке.

Є люди, які панічно бояться паніки. Щоб, не дай Боже, хтось не розповсюджував щось. Таке, що не таке…

Нібито воно само не розповсюджується. І таке. І не таке.

Для прикладу. Буря. Ураган. Стихійне лихо.

Хто його «розповсюджує»? Агенти міжнародного імперіалізму? Чи, може, мій друг Ваня Молдаван? Воно несеться над землею, як скажене. І не може його зупинити ні Бог, ні чорт. Безсилі перед ним підступні сили міжнародної реакції. І могутні сили країн соціалізму. Що там вже говорити про тих, що не приєднуються. Чи про тих, що тільки розвиваються. Вони і так ледве на ногах стоять.

Так ось. Прошуміло над нашим районом. Накоїло лиха. Одну ферму розметало, як сірники. Фактично пропало п’ятдесят бичків. У звіті туди написали, що сто п’ятдесят. У газеті — що тільки п’ять. І ті «…у грізні хвилини розбурханої стихії оптимістично дивилися смерті у вічі…»

Наш бичок не може песимістично дивитися.

Навіть здохнути він не може песимістично.

То для чого він тоді «наш»? Для чого ми щодня годуємо його «добірними корМами»? І «з небаченим трудовим натхненням» викидаємо з-під нього гній? Для чого Люся щоранку «птахом летить на ферму, щоб усю свою любов віддати неповторним тваринам…»?

То царина того, хто панічно боїться паніки. Що живе за принципом страуса. Відчув небезпеку — увіткнув голову в пісок. І думає, що його не видно.

А царина того, хто панічно боїться усього?

Магнітні бурі.

Загазоване повітря.

Надмірні шуми.

Отруєна вода.

І… вареники. З чорницями. Радіоактивними.

Яка там радіація! Сам міністр охорони здоров’я щодня запевняє його по телевізору, що «нема». А він втупиться в дозиметр і каже: «Стрілка показує, що є…»

По-перше, де ти взяв дозиметр?

По-друге, може, він у тебе барахлить.

По-третє, ти не знаєш, скільки показувало «до того»…

А, по-четверте, якщо якась злидня і є, то що, вона тебе одразу в могилу покладе?

Я підрахував. Коли щодня вбиратиму навіть по п’ять мілірентген, то за п’ятдесят років накопичу всього-на-всього дев’яносто один рентген. А я проживу ще п’ятдесят років? Жінка ніколи до цього не допустить. І діти. І теща. І сусіди. І співробітники…

Правда, нещодавно мене оглянули. Медичні світила. Якийсь новий апарат на мені випробували.

Що він тільки не показував! Скільки я вдихнув отруйних газів. Скільки ковтнув забрудненої води. Скільки я пережував хімії. І скільки на мене подіяло фізики.

— Незрозуміло, — дивувалося медичне світило. — Якщо вірити апаратові і його підрахункам, то ви мали б померти ще десять років тому… Що протистояло руйнівним силам? Що не дало їм скоїти свою брудну справу?..