Більґе Карасу - Сад спочилих котів

1 а

Одна з закоренілих форм східної оповіді (манера письма затиснена в строгі рамки) спровокувала мене на роздуми. Там теж є рух… Утім, здебільшого — і повернення. І навіть у безповоротному становищі читача принаджує цікавість, любов до форми. Важко не звернути увагу й на те, як ті, хто кидається вперед, удаючи, що повертається назад, рухають справу ще далі. Проте форма цієї оповіді ніби спрямована далеко вглиб рамок. Веде читача до її ядра, "кісточки". Хоч і несмачної, хоч і неїстівної, але тієї "кісточки", яка може показати дорогу до дальшого дерева, до якої можна дістатися, тільки з’ївши всю м’якоть фрукта… Ці рамки бодай частково рятують письмо від лінійності.

2 с

Цікаво, чи в душі Джезуальдо, у його біографії, бува, не знайшлося місця таємному коханню, а то й кільком? Чи не боліла йому душа й через неповагу до кохання?

3 b

У відповідь обмежуся цитатою, яка колись трапилася: "Моі seul, je sais се que j’aurais pu faire… Pour les autres, je ne suis tout au plus qu’un peut-etre." [26] Стендаль "Тільки я знаю, що міг зробити. Щодо інших, то я для них — лише одна з можливостей". (Прим. автора). Чи не це наштовхує нас на думку, яке марне й безплідне всяке жадання встановити рівність між ловцем і здобиччю, спостерігачем і об’єктом спостереження, тим, хто кохає, і тим, кого кохають? Попри те, що ми прагнемо рівності, у реальному житті, напевне, може запанувати лише взаємна нерівність…

1 а

Ми наче нітрохи не дивуємося своєму існуванню в цьому світі, тому, як це існування триває. Казки — результат мого спантеличення, усупереч такому спокою. Мури зводяться завше: між здоровими та недужими, між винними й невинними, між меншістю й більшістю. Мури завжди зводять "вони"; так ми розплутуємо проблеми. Питання, яке завжди зберігає попит: хто поруч зводить мури й нащо вони?… Але де певність у широкості рамок, якими окреслюємо себе, послуговуючись і цими мурами?

2 а

Коли ж запанувала рівність на ступені поваги між вихователем та зеленооким котом? Коли вони досягли — завдяки коханню — славної міцності в дружбі?

Отак у цьому місці я відчув потребу натякнути на ту дуже давню казку. Дошукуватися гармонії, яка стала б мірою досконалості, серед елементів людських творінь — із давніх-давен справа сумна, однак я відчуваю в тій казці інший смуток, який випереджає попередній: смуток од потреби в описі, від спонуки відчути надію, як нерівність між творцем і його творінням рано чи пізно буде подолано… Хай як, а скульптура в казці, навіть якщо вона подобається її творцеві та полонила його душу, однак, залишається творінням, власністю майстра. Коли гончар жадає, щоб скульптура ожила й заговорила, навіть коли бачить, що це бажання збувається, він все одно залишається її господарем. Але що далі?… Скульптури, яка хутко перестала відповідати описові, більше немає. Між творінням і творцем, либонь, запанувала рівність — принаймні її видно зовні. Та як же важко більшості з нас дізнаватися, що річ, яку називаємо щастям, не повинна прирівнюватися до відчуття насолоди від того, що стаємо гнобителями або пригнобленими!

Хоча навіть тоді, коли ми досягаємо такої рівності, довкола нас, у непорушній замисленості чутно якесь ворушіння, якусь переміну…

4

Страх — це той наш бруд, який ми найбільше ладні маскувати, це той наш запах, який ми найдужче прагнемо приховати.

1 а

Звичним трибом

(насправді ми навіть не можемо сказати, що звикли до кількох рухів, які повторюємо щодня, тож це "звичним трибом" не має жодного іншого підґрунтя, окрім того, що наше життя начебто полегшує думка про те, як у ньому повториться цілий ряд основних подій)

звичним трибом плине життя

(не варто забувати, що ми більш, ніж потрібно, покладаємося на уявлення про те, як життя плине то вгору, то вниз)

отож, звичним трибом плине життя, посеред якого у місці, де рветься цей триб, ця матерія звичності, завжди й народжуються казки.

Поки ті, хто забули, для чого використовують знання, ті, що мають неміч за силу, ті, чиє кохання зачерствіло, рвуть цю матерію, тканину, страх непохитно стоїть пообіч зведених нами мурів.

1977

Ніхто замість мертвого автора не напише спогадів про мандрівку. Та я пообіцяв, що сам, поділившись із ним власними споминами, напишу те все, що він уже ніколи не передасть, нікому не зможе розповісти.