Більґе Карасу - Сад спочилих котів

1 а

Книжки потрібно на чомусь закінчувати. Золоте правило для письменника. Незалежно від того: пише він "від душі" чи ні. (Звісно, це "від душі" змінюється залежно від самого автора. Для когось це "розповісти", для когось — "передати словами", для когось — "навчити", ще для когось — "вибудувати". І бозна ще що для кого?). Далеко не завжди вдається безжурно

ткати барвисту тканину, не маючи взірця — слово за словом ставити в ряд (ще одна фантазія) чи то розміщувати (фантазія ще одна). Тим паче, якщо не стараєшся закласти думки, якихось ґрунтовних міркувань разом із висновками…

1 b

Любити кота — значить, від самого початку змиритись із гордовитою зневажливою незалежністю, котру він демонструє щодо людини, яка його любить (і яку любить сам). Також це означає не втрачати можливості й самому, як настане слушна мить, продемонструвати ту зневажливу самостійність — із якимось дитячим відчуттям правоти. Кіт підходить до вас, коли йому заманеться; якщо ж сам не захоче, не відгукнеться на жодні ваші благання.

Кілька разів погладите його — і починає муркотати, усе частіше, усе голосніше; між вами встановилася єдність. Та якоїсь миті ця єдність може легко перерости в конфлікт — або ви необережним рухом потривожили його спокій, або на нього нахлинуло задоволення від спротиву організму. Це котячий "егоїзм", який ще зветься котячою "невдячністю"; "егоїзм", який ми приписуємо тварині, натхненні людськими правилами поведінки… Якби ми заходилися забавляти шестимісячне немовля, яке давно вбилося в силу вісімнадцятилітнього парубка, іншого результату не варто й сподіватися….

Звісно, нас тішить те, яке велике терпіння, яку велику любов виявляємо на противагу цьому егоїзмові. Не знаю, наскільки відає кіт, як рідко він приносить щастя, але ми хутко стаємо його рабами залежно від міри цього нечастого щастя. (Є й такі, що люблять котів, майже знемагаючи від муки; я не забув про них. Але навіть "найзавзятішим" котолюбам, за винятком тих, які знущаються над тваринами — чи й людьми, — аби переконатися у власній моці, відомо про це рабство.) Потім якогось дня ми й самі — уподібнюючись котам — відповімо нудьгою та байдужістю на його настирність, забаганки та кокетство. Кіт розгубиться. Хіба нормою цієї гри, узгодженим із самого початку принципом, не було: кіт залишається котом, а людина — людиною?!

2 а

Уже чимало років мені не йде з голови одна оповідь. Оповідь, яку я прискіпливо перечитував у запаморочливій тиші Британського музею, впокорений суворими правилами англійського бюрократизму… (Одне есе, а також напис на футлярі патефонної платівки, неабияк зацікавивши й О. Гакслі, надихнули його написати її.)

1 b

Мова ось про що: коли ми покохаємо кота, то, відчуваючи свою вищість, відповідаємо на його "егоїзм" поблажливістю, усепрощенням та милосердям, гідними самих богів. Із другого ж боку, якщо ми прощаємо комусь кожну провину, то тим самим пригнічуємо того, хто її коїть, своєю нездоланною, неосяжною величчю. Але чи ця вищість, ця божественна вищість серця, яку ніщо й ніколи не сколихне, насправді не є всього-на-всього бронею людини, яка вважає себе найнижчою з-поміж усіх та пнеться зі шкіри у власному кошмарі, де нікого не образить, нікого не засмутить, нікого не відштовхне? Людини, що схвалює всі вчинки будь-кого (навіть кривдника), бо окутана боязню лишитися бодай уламка свого кохання, яке відчуває чи то зможе відчути? Якщо отак поміркувати, стають зрозумілими багацько речей: це різновид кохання, що спирається на нерівність, на основну нерівність… Натомість ми завжди думаємо, мріємо про кохання та проектуємо його в термінах рівності. Хіба нас не охоплює відчуття горя, щойно починаємо розцінювати кожну помилку партнера як поведінку, котра руйнує цю рівність навіть тоді, коли ми самі перевертаємо її догори дригом своїми егоїстичними, єдиновладними почуттями? Хіба в основу боротьби з несправедливістю не закладена віра в рівність?

2 а

Оповідь про одного з трьох-чотирьох чоловіків, які народилися в другій половині шістнадцятого сторіччя, і дух чиїх творінь, мов вітер, віє упродовж віків.

1 b

Напевне, "найщасливіша" казка — це про закоханих, сповнених поваги одне до одного, які досягли — або ж намагаються досягти — у своїх палких почуттях дива істинної рівності; навіть якщо їм потрібно вмерти, поховати себе, раз зійшлися… Головна чеснота, якої вони навчаться, мабуть, і є ця рівність.

2 а

Хоча, поки той чоловік марнував своє життя серед двох полюсів нерівності, вибудуваний ним зі звуків світ на свій лад утілював рівність.