Більґе Карасу - Сад спочилих котів

От тільки скульптура із солодкими очима була простенька. Його роботи були не з мармуру й не зі слонової кістки. Словом, він їх не витесував. Ліпив із глини. Тому повноцінно й не міг почуватися скульптором. Він не витесував, він ліпив.

Багато років гончар з очима кольору меду не міг знайти потрібної йому глини. Він не плавав у заморські краї в пошуках слонової кістки, як це робив кіпріот, не перебирав каменем у мармурових кар’єрах, як — флорентієць. [23] Мікеланджело Буонарроті. (Прим. автора). Він мандрував; гончар із медовими очима. Куди діставався — там шукав глину, зважував її, починав працювати. Вряди-годи він знаходив гарну глину, тоді важко працював, укладав у свій витвір все єство й душу, і якщо той подобався йому, розміщував його трохи вище за інші, милувався, то підходив, то відходив, намагався підправити знайдений ґандж, знову милувався.

[ (Далі, звісно, стартувала незграбність. Або він сам, або хтось із прибиральників у його домі перекидали ту скульптуру, пошкоджували її, руйнували. Гончар журився, та за деякий час вискіпував ще більш якісну глину або ж лише так гадав, знову брався до діла…) Я мав би це обернути на фантастичну казку — якогось дня змусити гончара знайти в садку перед хатою, де він мешкав та працював, цілий пласт глини; він почне ліпити, побачить, яка бездоганна вийшла в нього скульптура, і з його уст зірветься: "Якби вона ожила…"; наступного ранку скульптура мала б постати перед ним вродливим зеленооким створінням. Гончар мав би покохати її, а з часом — усвідомити, що відтепер не зможе не тільки, як йому заманеться, переліпити ожилу фігуру, котра заговорила, а навіть пристосувати її до бажань власного серця. Вислів "Я тебе створив" поставить у сміховинне становище навіть батьків, вже не кажучи про автора скульптури, що ожила, після того, як її покохали… Утім, незабаром і гончар, і статуя мають навчитися співжиття; гончар не відстоїть своє право на труд, до якого спонукатиме глина в садку; ожила керамічна постать, що заговорила, не увінчається гордістю за цей його успіх. Скульптура й сама витеше гончара; оберне його на витвір із матеріалів, добірніших за найдобірніший камінь: плоті, крові та кісток…]

Справа дійшла сюди й, направду, краяла серце. Мені не залишалося нічого, окрім як покластися на диво та вивернути ситуацію, що її намагався поліпшити в уяві. Або ж усе залагодити, поставивши їх обох у становище "створеного творця".

1 а

За своє життя я чув лише одну історію, став свідком лише однієї події з того, що могло б підтвердити оптимізм такої фантастичної казки. По суті, ще з перших рядків, говорячи про "єдину щасливу казку", я міркував, як скласти шану тим, хто пережив і створив цю єдину історію. Настільки просто передати її письмово… У ній — і брехня, і сором; сором — тим моїм друзям, яким удалося ту історію пережити…

Я недаремно збирався розташувати казки в ряд після того, як перевалить за полудень. Багато чув про людей, які починають писати похмурого ранку і за будь-якої пори року працюють перед вікном, крізь яке падає вранішнє світло, уранішні промені; кількох навіть знав особисто… Страшенно їм заздрив. Але ранок для мене — час колотнечі. Я тоді бачу тільки ті справи, що силують мене бути кимось іншим, ніж є, і до обіду навіть не хочу написати листа. Щоранку мені доводиться заново пристосовувати себе до світу, людей, довкілля. Мені навіть важко розмовляти. Щонайменше, розмовляти без сварок, без озлобленості, без скандалів… Письмо ж — і я не раз про це говорив — не видається мені тим засобом, який! хотів би застосувати, щоб вилити свої страждання й лють. Я шаную тих людей, котрі розцінюють письмо як такий засіб; проте сам, беручи до рук перо, вирішую, що не виплесну ні свої особисті страждання, ані лють на письмі, бодай і насичу його їхнім осадом . Тож день для мене починається ополудні й, щодалі плинучи спокійним руслом, триває аж до найтихіших нічних годин.

Але й книжки потрібно закінчувати у визначеному місці.

1 b

Тільки не потрібно любити тих, кого любимо так, як люблять коти. Хоча сам я не раз намагався пережити те, що зву "котячою любов’ю", після того, коли усвідомив цю свою хибну поведінку. Людина може зрозуміти чимало речей, а втім — нічому не навчитися. Або ж: не навчитися здійснювати ті вчинки, яких вимагає це розуміння. Якась готовність, принесена з минулого, з дуже далекого минулого: "рішення", "доля" — змушує людину скоювати схожі одна на одну помилки. Вести мову про таку річ, як успіх, можна тільки тоді, коли подолані рамки цієї готовності, цього "рішення", або ж "долі". Я кілька разів ловив себе на місці злочину, тихцем посковзаючись на одній із такої "котячої любові". Проте які тільки пояснення не вигадував щоразу й собі й всім решті, аби переконати, що в цій ситуації годі було вдіяти інакше… Яка ж цікава людина до легких подій!