Олена Печорна: Фортеця для серця

Той день тривав нескінченно. Дівчинка вже думала, що він зачаклований і просто не має кінця, проте ніч усе ж таки прийшла, от тільки без сновидінь. Глибоко за північ Леся не спала. Здавалося, її проковтнув… будинок і тепер розчиняє в собі, як липучу цукерку. Під дівчинкою рипіли іржаві пружини старовинного ліжка, яке більше скидалося на гамак і не випускало із себе одразу. На горищі шурхотіли взад-вперед невидимі протяги. Десь унизу скрипіли розсохлі мостини підлоги, постарілі від часу й кроків. Хто ж тут ходив? Дівча не знало. Будинок був чужий. Може, тому було так страшно? Краще дивитися на щось знайоме, уже бачене. На місяць, наприклад.

Вони з мамою іноді дивилися на місяць. Леся надто добре пам’ятала хвилини споглядання, бо саме так її заспокоювала мама… після того, як… Дівчинка зіщулилася, перетворившись на мушлю — крути-верти, а до осередку не дістанешся. Вона навчилася бути мушлею, а ще ходити навшпиньках і ставати невидимою, бо лише так можна було вберегтися від звіра, коли той прокидався. Спочатку таке траплялося рідко, потім частіше. Останнім часом дракон майже не спав. Мама від того страждала й запевняла, що вони дві принцеси в зачаклованій башті, просто їм потрібно навчитися жити поруч із драконом. Як? Леся знала, і мама теж. Треба тихесенько, не дихаючи, крок по кроку дістатися непоміченою до кухні, щоб уже там у сякій-такій безпеці пірнути в мамині обійми. Якщо все виходило і втеча вдавалася, вони, схвильовані й принишклі, сиділи в старому кріслі, обійнявшись міцно-міцно, і дивились у вікно. А вікно, навіть якщо це вікно зачаклованої башти, завжди показує небо, уночі ж там висить місяць.

Леся пам’ятає, що в такі хвилини їй довго не спалося. Здавалося, сни розбрідалися й просто не могли віднайти шляху до їхньої башти. Тоді мама… цілувала її в оченята, усміхалася й говорила, що сновидіння іноді блукають так, як місяць. Ще довго жінка й дівчинка роздивлялися на нічне око всесвіту, аж поки врешті котрийсь зі снів знаходив потрібну дорогу. До речі, Леся завжди засинала першою, і останнє, що пам’ятала, було місячне сяйво й мамине дихання. Тепер його нема, а місяць є.

Он він. Завис у відчиненому навстіж вікні, немов чудернацька іграшка. Круглий і сяйливий. Виблискує крізь мереживні фіранки. А ще слухає сад. Леся впевнена в тому. Саду годі не слухати. Дивно. Будинок її лякає, а сад чомусь ні, хоч він однаково чужий, а ще великий, у ньому дерева добрі. Вони тримають у пригорщах гілок яблука, а потім скидають додолу так солодко-солодко, що хочеться бігти в ту траву і в ті яблука, сховатися, згорнутися, заплющити міцно очі — і нарешті прокинутися. Прокинутися, бо це все — лише сон. Це не може бути правдою.

— Мамо, — шепоче дівча до місяця й темряви, але ті незворушно стоять над ліжком нічною вартою. Дівчинка схлипує й занурює обличчя в пухнасту подушку, від чого навіть дихати стає важко, зате не чути ні як падають яблука, ні цього чужого будинку, ні голосних схлипувань у сусідній кімнаті, ні тихих голосів. І не видно чоловіка, що, здається, так і залишився лежати там, у труні.

Лесі не було на похороні. Може, тому їй отаке ввижається? Дівчинку пожаліла тітка Євдокія й відмовилася брати із собою на цвинтар, натомість лишила її зі своєю матір’ю Устиною, такою ж стародавньою, як і її ім’я. Баба була зігнута до землі дугою, зморшкувата і якась чорна. У роті стирчало два останні зуби, а волосся давно втратило свій колишній колір. Та й сама баба той колір навряд чи пам’ятала, зате добре знала, як має поводитися і що є по закону, тому пильно дивилася на дівча, яке забилося аж за бильця ліжка й визирало звідти зелено-зелено. Стара невдоволено прицмокнула язиком на той її погляд і стала схожа на зголоднілу бабу-ягу.

— Не має так бути, ох, не має. Треба було взяти на кладовище. Бо що виходить? Дитина з рідним батьком не попрощалася. Негоже. Кров же його, як-не-як, не водиця.

Леся пригадала, як висохлі покручені пальці старої пройшлися по русявому волоссячку.

— Хоч і не схожа ти на Михася. Викапана матінка. Стережися, щоб, бува, не з’їла тебе Матвіївна.

Дівчинка накрилася подушкою з головою, але все одно чула, як там, за порогом кімнати, плаче баба Зоя, ота, що може її з’їсти.

— Зоє, тихше. Годі, чуєш? Його ж не піднімеш.

— Дусю, Дусю, я сина в сиру землю сховала, навіки сховала, ніхто не підніме вже соколика, не розбудить…

— Краще б ти, Матвіївно, задрімала. Відпочити тобі треба. Геть знесилена.

— Нема мені спокою. І йому нема. Ти скажи, сусідочко, скажи, ріднесенька, що ж він накоїв, золотий мій? Що ж накоїв? Душу загубило дитя моє. То як із цим жити, Дусю?