Олена Печорна: Фортеця для серця

— Горечко!!! Господи, прости й помилуй! Синочку мій!..

Дівчинка озирнулася. Виразні очі кольору зрізаного стебла вихлюпнули страх, і той покотився, неначе трав’яні хвилі, у самісіньку гущавину.

— Синочку!!!

Завмерла. Русява голівка лякливо втислася в плечі. Тихо. Не дихай. Тоді дорослі не помітять і не знайдуть. Дівча вкотре озирнулося навсібіч і спробувало втихомирити тремтіння тіла, але воно вперто відмовлялося коритися. Мала втікачка прикипіла поглядом до трави, чекаючи, що ось-ось звідти вигулькне чиясь рука і вхопить її. Нікого. Серце калатає в грудях так гучно, що боляче дихати, а вітер-пустун лащиться до ніг і тріпоче поділ дитячої сукні. Збоку навіть могло видатися, що дівчинка збирається злетіти над трав’яними хащами й полинути невагомою хмаринкою якомога далі звідси. А може, вона того справді хотіла?

— Горе!!!

На сільському обійсті голосила жінка — висока й худа, як жердина. Голосила страшно, припадала до землі, билася об неї головою й набирала повні пригорщі. Чорної, густої. Якби могла, то, мабуть, усипала б ту землю в самісіньке серце, наповнивши його по вінця, аби не відчувати раптової пустки, що засмоктувала цієї миті всенький світ. Молодша сусідка стояла поруч, налякано хрестилася й коли-не-коли кидала швидкий погляд у сад, який розрісся відразу за будинком. Там колихалося море. Високе й зелене, воно ховало в собі дівчинку. Вона була мала, лише п’ять рочків, тому пірнула в траву з головою, годі й розгледіти.

— Матвіївно, цитьте!.. Дівча налякали, забігло он, і не знайдеш.

Жінка підвела обличчя, зчорніле чи то від раптової біди, чи від землі, обпекла поглядом і прохрипіла:

— А бодай вона зслизла, як мати її непутяща!

Сусідка тріпонулася й аж заклякла. Тільки кліпала вигорілими віями, мов теля перед забоєм.

— Та… що це ти? Як… це ти? Матвіївно, Бога побійся! То ж дитина.

Господиня захиталася, обхопивши розпатлану голову брудними руками.

— Її утроба. Її. Нечестивиці. Плоть від плоті. Ні крихти ж Михайла мого, ні рисочки… синочка… — крик застряг у грудях і пішов углиб жінки, усе глибше, глибше, аж поки до серця вліз отрутою й прошипів уже там своє моторошне «синочку».

Дівчинка не втрималася й побігла від того крику, занурюючись у зелену пастку. Трава лізла в очі, чіплялася за рученята й ніжки, впивалася в шкіру, хапала русяве волосся й силкувалася побороти малу остаточно, а та схлипувала, падала, підводилася й шепотіла самими вустами:

— Мамо… мамочко…

Лише голос трави у відповідь. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч — скрізь. Нема йому початку й нема кінця.

— Матусю…

І вже з іншого світу чи з іншого берега голос:

— Лесю! Дівчинко, де ж ти?

Спинилася. Губенята тремтять, по обличчю — солоний дощ.

— Де мама?

Поряд опиняються чиїсь порепані долоні, у них засохла земля, також солона й гірка. Ці руки підхоплюють дівчинку, піднімають високо й урешті міцно притискають до теплого тіла, у якому, здається, навіки оселяється плач.

— Дитинко… онучко моя… рідненька…

Сусідка, дивлячись на жінку з онукою на руках, знову хреститься і, вже не соромлячись, розмазує сльози обличчям.

— Йой-йой! Наробив ти, Михайлику, горя! Ой, наробив! Свою душу занапастив і їхні махом єдиним.

День, коли в невеличкому селі Бувальці з’явилася маленька дівчинка, був чорним. Почорнила його звістка, що котилася від хати до хати, немовби літня пожежа.

— Мишко Райський загинув.

— Як?

— У метро. На колію стрибнув, просто під колеса потяга.

— Лишенько яке! А може… теє… випадково?

— Якби ж то. Свідки були. Свідомо. Стояв і чекав, а потім тільки шелеп!

— Матінко Божа! А Матвіївна як?

— Лежить біля труни, сама на мерця схожа. Годі відірвати бідолашну від сина, ні до кого не озивається, навіть на онуку очей не зведе.

— На онуку???

— Та він же з дитиною був. На очах у дочки й порішив із собою.

— Як то? А чого?

— Хтозна.

— Певно, через жінку. Зникла Вірка. Усі речі у квартирі, лише документів нема. Як у воду канула.

— З коханцем дременула.

— З коханцем? Дитина ж. Та й Михайла любила до нестями.

— Тоді чого ж хлопець під колеса кинувся? З доброго дива? Авжеж, з полюбовником Вірка. Зникла ж бо, нема ніде. Певно, знайшла багатшого, а Мишко, бач, прикипів до… художниці. Їй-богу, відьма. Ще й малювала, як навісна.

— Отож.

Над хатами перекинула відро ніч і хлюпнула з нього темрявою, проте мало не в кожному вікні ще довго світилося. Жінки смажили, пекли й варили, приправляючи страви гірким зітханням, чоловіки ладналися копати свіжу могилу й нишком чухали потилицю: ну хіба не клята ота любов звела хлопця зі світу? На самому окрайчику вулиці, у невеличкому будинку, лише на дві кімнати, горіла свічка. Так мало бути. Посеред ліжка з високими залізними бильцями в м’якій перині лежала дівчинка й слухала ніч. А ще голоси. Вона не розуміла, чому опинилася тут, тому слухала уважно, сподіваючись, що в словах, які шелестіли в темряві, можна буде віднайти підказку.