Олена Печорна: Фортеця для серця

Леся слухняно зайшла, озирнулася й прожогом залізла на стілець коло столу, відвернулася до вікна й підперла рученятами підборіддя. Це було її улюблене місце в будинку. Хоч ні, яке ж улюблене? Найпевніше зручне. Крізь примружені вії було видко вулицю й людей. Можна отак сидіти весь день і визирати маму, тоді точно не проґавиш. Леся це й робить — дивиться у вікна. Тітка Дуся зітхнула до дитини, втерла непрохану сльозу й заходилася порпатися коло печі, шукаючи обіду, проте нічого їстівного не знайшла.

— Матвіївна за своїм горем тебе, золотце, замордує зовсім. Почекай. Я хутенько вареників із дому принесу. Посидиш сама? Не боїшся?

Дівча вийняло з кишеньки залишки вітряного окрайця й кивнуло.

— Ну от, молодчина. Я швидко.

Як тільки сусідка зникла у своєму дворищі, стежкою проповзла довга тінь, вхідні двері рипнули й впустили чорну жінку досередини. Згорьована мати опустилася простісінько на поріг і довго сиділа нерухома, мов скам’яніла. Онучка, зиркнувши на бабу, залізла на стілець, підгорнувши ноженята, і затамувала віддих. Чорна-чорна жінка вимовила-виспівала:

— Що, дитинко? Самі ми з тобою. Самісінькі. Горе проковтне, сили вже висмоктало, серденько з’їло. Сину мій, втіхо моя!.. Чому ж ти мене не взяв із собою?!

Підвелася, похитуючись, дійшла до припічка, тремтливими руками дістала старі грубі ножиці й щосили ними по волоссю різонула. Сиві змії впали до ніг і, здавалося, зашипіли на підлозі.

— Ой синочку мій рідненький,

Та відкіля ж тебе й виглядать,

Та коли ж тебе дожидать?

Озирнулася.

— Що, Лесюню, чи гарна бабуся? Ой, гарна.

Леся мовчала, кліпала часто-часто зеленою прірвою оченят і боялася поворухнутися. А напівпритомна жінка підійшла до дитини.

— А діточки ж мої манісінькі, сиріточки,

Та як же й ви будете виростать,

Та як же ви будете горювать?

Сиротинко ти моя… Сиротинко…

Ножиці в жіночій долоні раптом описали коло над дитячою головою — і туга русява коса обірвалася. Леся вражено зойкнула й охопила рученятами місце, де ще мить тому було волосся. Натомість відчула між пальцями короткі кучерики. Чужі. Зіскочила, вхопила косу й міцно притисла назад, немов та могла прирости. Дивилася на бабу густим поглядом, неначе та ножицями відкраяла не волосся, а серденько, і тепер воно, гаряче, стугонить у тремтливих долоньках. Жінка, не витримавши погляду, озирнулася по кімнаті, немов бачила те все вперше, похитнулася, впала на запилену підлогу, покотилася по ній жмутком болю й заголосила протяжно, що вовчиця завила.

— Що ж це я наробила, Господи? Що накоїла!!! Єдиного сина не вберегла!!! Та чого ж ти так рано таку й хатку тісненьку забажав? Краще б я в сиру землю лягла й не встала… Я-а-а-а-а…

Дівчинка підскочила й блискавкою вибігла з будинку, задріботіла босими ноженятами й зникла у високій траві. Плакала довго, аж поки вичерпалися сили. Мабуть, уперше за той час, що перебувала тут, її тільце здригалося в судомах, а вона все ніяк не наважувалася розплющити очі.

— Мамо, мамочко, забери мене звідси!

Але мами не було. Тоді дівча бодай спробувало уявити матусю. Ось вона дивиться на неї пильно й лагідно, очі — два верчики тепла. Шкіра… ніжна, лоскотна й пахне чимось знайомим аж до болю. Дотик волосся, довгого, далеко за плечі, і гладенького. Мама часто повторювала, що в Лесі її волосся, тішилася ним, пестила, і ось… Ось… Дівчинка розплющила очі, шукаючи решток скарбу, а коса вплуталася у високу траву й мимоволі уквітчалася дрібними пелюстками. Дівча всміхнулося крізь пелену ще невиплаканих сліз і згадало мамину усмішку — легку-легку, найдорожчу з усіх, бо лише мамина усмішка свідчить про дитяче щастя.

— Лесю!!! Дівчинко моя!!! — неслося від будинку й падало скрізь у траву тягарем. Його не можна було бачити, проте, здавалося, стебла під ним пригиналися й лякливо шепотіли до землі.

— Ось ти, маленька. Тихше, тихше, не плач. Ціла? Ой Господи! Налякала як Матвіївна! Голосить, що сиротину занапастила. Ціла… — Жіночий погляд помічає косу в дитячих руках і спалахує. — Бабця? Не плач, дитинко, то вона з горя великого… А волосся… воно ж відросте ще краще, аніж досі було…

Дівчинка схлипувала й ховала очі на теплих грудях, бо здогадувалася, що волосся, може, і стане кращим, аніж було, а от життя — ні. Без мами.

Уночі до димаря прилетів вітер, довго вовтузився довкола, немов чухав кошлату спину об охололі цеглини. Леся згорнулася калачиком у своєму ліжку й дослухáлася до руху вгорі, міркуючи над тим, що вітер, певно, звик до неї. Ось і тут віднайшов, а з собою приніс темінь. Якщо розплющити очі й визирнути з-за краєчка ковдри, то можна побачити її у вікні, але Леся боїться, бо звідти суне щось таке велетенське, як водяна вежа — від одного краю ночі до другого. Сон? Дівча довго опиралося, аж поки зрештою непомітно й незбагненно геть усі звуки й відчуття розійшлися кімнатою, а сновидіння пірнуло в її голівку…