Олена Печорна - Фортеця для серця

Дівчинка тим часом, немов навмисно чи щоб переконати кота в правильності його теорії на всі дев’ять котячих життів наперед, ухопила в руки пензлика, вмочила у воду, потім фарби торкнулася, мов метелик пурхнув, і ну чаклувати. Кіт аж закляк. Бо то таки була магія. Інакшого слова годі знайти навіть людині, а котові й поготів. Дівчинка світилася. Сяяла зсередини. Схилившись над чистим аркушем альбому, легкими рухами пальчиків, на яких ще були помітні сліди опіків, створювала щось дивовижне, незбагненне й чарівне. Мурко сіпнувся й нявкнув здуміло. На аркуші, неначе само собою, з’явилося жіноче обличчя… уже з двома очима, рівним носом і цілою усмішкою. Леся закусила губу й зосереджено вимальовувала русяве волосся. Авжеж, ця намальована жінка була не просто красуня (дарма що малювала її п’ятирічна дитина) — у ній точно можна було впізнати жінку з фотографії.

Кіт і дівчинка так захопилися малюванням, що не почули, як до кімнати зазирнула баба Зоя. Вона на ходу витирала руки й, очевидно, збиралася кликати онуку вечеряти, проте, помітивши, що робить Леся, спинилася спантеличено й придивилася уважніше до аркуша на столі. Мурко озирнувся першим і з переляку аж відскочив. У господині… в очах… розліталось і з шалом билось об райдужну оболонку чорне гайвороння.

Кіт знав, що то недобрий знак. Ще підлітком він одного разу мав необережність забрести в поле, а звідти аж до лісу. Насилу дорогу назад знайшов. Дерева стояли височенні й суворі, неначе варта. Мурко навіть подумав, що то вони небо тримають на гілках, щоб не злетіло куди. Адже небо було… невагоме й прозоре-прозоре, мов хустинка. Коли зирк, а хустинка раптом стала химерою. Еге ж. Навіть згадувати моторошно, а тоді кров захолола з ляку. Небо над котом ворушилося й кричало, так страшно кричало, а ще тріпотіло чорнотою вгорі й здавалося малому пащею пекла. Щоправда, за всіма котячими уявленнями воно мало б бути внизу, а не вгорі. Мурко й досі не збагнув, чому кільком зграям гайвороння заманулося злетітися до лісу одночасно, проте такої сили-силенної чорного птаства, гадав він, скільки житиме, уже не побачить. І отепер… в очах господині.

Жінку колотило. Тіло трусилося, немов із нього справді зграями вилітали тіні крилатих створінь і довбали тишу довжелезними дзьобами.

— Ти що робиш?!! — голос пронісся кімнатою й ударився об стелю, щоб упасти звідти брилою на тонесенькі дитячі плечі.

Зелені оченята сіпнулися й застигли — широко розплющені, сполохані, тремтливі. Пальчики боязко спробували були накрити собою обгорілу фотографію й малюнок, однак бабуся люто вхопила той скарб, немов отруйну змію, і тої ж миті роздерла на десятки дрібнесеньких шматочків, які рівно лягли до ніг, а кілька запало в шпарини між дерев’яними мостинами. Дівчинка шоковано дивилася на білі кутики, що стирчали звідти, і схлипувала.

— Малюєш?!! Її малюєш?! Убивцю?!

Дівча почало схлипувати голосніше, опустило голівку й мовчки м’яло пальчики, відчуваючи, що баба Зоя ось-ось захлинеться з люті… або вихлюпне її назовні. Натомість жінка присіла, тріпонула дитячі плечі, ухопила за підборіддя й підняла дівчаче обличчя так, щоб бачити очі, а потім прошипіла й прокричала одночасно:

— Ненавиджу. Вона… — Жінка недбало шарпонула ногою залишки паперу. — Вона убивця. Вона кинула тебе! Чуєш? Ки-ну-ла!!! Хіба то мати? Ну, скажи? Де вона? Де? Не потрібна ти їй… А ти… ти… малюєш…

Голос затремтів і скотився додолу. Бабуся хапала повітря ротом і розтирала чорноту своїх сліз по обличчю, дивлячись, як згорблена дівчинка дрібно-дрібно тремтить. Дитина кілька хвилин боялася ворушитись, а потім зіскочила зі стільця, на якому лишилася ще тепла калюжка дитячого страху, і вибігла з будинку. Одразу в траву. Високу-високу. Щоб ніхто не знайшов. Ніколи.

— Ма… м… о… — Зуби цокотіли й не давали вимовити цього слова. — Ма… м… о…

Десь високо вгорі її шукав вітер. Він ганяв небом з одного краю в другий, прислухаючись до дитячого серцебиття коло самісінької землі. Проте знайти дівчинку не міг. Її надійно сховала висока трава. Трава стала муром, затулила від світу й берегла аж до темряви. Лише коли ніч пустила хвилі мороку й вологи, дитину намацали теплі жіночі долоні, підхопили й пригорнули до грудей.

— Лесю, — голос насилу виповзав із горла, чіпляючись за невидимі леза. — Не роби більше так… Дівчинко… Моя…

Леся відходила кілька довгих тижнів. Бабця Зоя — не менше. Тітка Дуся ж не відходила від них обох. Носила цілющі відвари, що їх робила її мати, примусом уливала до рота бабі та онучці, довго простоювала коло ікон. Молилася.