Олена Печорна - Фортеця для серця

Бабця Зоя спершу лякалася й довго сварила онуку, але згодом збагнула: хоч як вона з цим боротиметься, мала все одно забереться в найвищі закапелки, дарма що страшенно боїться висоти. Чого ж тоді туди лізти, як потім колінця тремтять і знімати з драбини треба? А лізе ж усе одно. І вже нагорі почувається напрочуд комфортно. Неначе на неї там чекає хтось близький-близький.

Димар втомлено зморщив цегляне чоло й кивнув сам собі. Авжеж. Добре знає хто. Скільки років стоїть, підпираючи небо, а ще не бачив, щоб дівчинка приручила вітер. Видирається сюди, тулиться спиною до стіни й слухає, як вітер вовтузиться з того боку. Домовляються вони, чи що? А може, відчувають одне одного, га? Дівчинка й вітер. Вона його навіть годує. У вікні краєчок шибки вибито хтозна-коли, то вона прибігає до вікна, забинтовані рученята простягне в дірку, розкриє, а там хлібця крихти. Сама дивиться так зелено-зелено, немов небо перефарбувати в зелене наміряється, і шепоче:

— Ти маму бачив?

Вітер із рук крихти злизує й шумить вкрадливо, от тільки димар не збагне про що. Хоч, здавалося б, кому, як не димареві, вітер розуміти? Аж ні, лише дівчинка той голос чує, бо киває голівкою… і плаче. Тоді вітер кучерики їй крутить врізнобіч, по обличчю пестить, лоскоче. Втішає. Потім мовчать обоє, і димар із ними заразом, аж поки господиня помітить, що нема онуки, і почне лізти вгору, щоб спустити її додолу. Дивна дівчинка. Власне, господиня це теж розуміє. Димар згори бачить, як задумливо жінка ходить обійстям і нишком біжить до онуки поглядом, спиняється надовго й зітхає. А воно хіба не видно, що дитя в маму пішло? Не таке, як усі, і крапка. Хоч скрутися.

З димарем згоден кіт. Мурко навіть підписатися ладен під цією аксіомою, от тільки чим? Не хвостом же! От і сьогодні дівчатко втнуло. Удень було сонячно. Сонце лилося звідусіль, як свіже молоко з перевернутої дійниці. Краса! Кіт мирно вмостився на підвіконні, як завше після обіду, й упивався сонячно-молочними снами, доки мала не збудила. Це ж треба, яка непосидюча! Полізла в схованку свою й повернулася звідти з банкою, фарбами й альбомом, розклала все на столі й ну бинти стягати зубами. Розв’язала, радісно підстрибнула й від пов’язки звільнилася остаточно, оглянула пальчики, ворухнула й усміхнулася, що сонце. Аж засяяла, їй-богу! Такою щасливою Мурко дівчинку ще й не бачив. Що ж воно далі діятиметься, га?

Тремтливими пальцями банку відкрила й дістала звідти… папірця… Фотокартки якоїсь недопалок? Еге ж. На ньому всміхається жінка. Вродлива. Кіт підвівся, щоб роздивитись уважніше, але поточився, злетів донизу й брьохнувся на підлогу всією своєю поважною вагою. Леся здригнулася і в ту саму мить накрила фото долонькою, а побачивши вусаня, полегшено зітхнула:

— Ну ти й налякав. Забився, незграбо? Ходи сюди, пожалію.

Котисько жалібно нявкнув і заскочив на стіл.

— Хороший, хороший. Болить? А в мене пальчики вже не болять. Бачиш? — і завертіла ними перед котячою мордою. — Переконався? От і в тебе переболить.

Кіт сховався носом у теплу долоньку й задоволено муркнув. Дівчинка всміхнулася:

— Отож. Хутенько минулося. Такі вавки гояться, бо їх видко. Можна зеленкою вимастити, наприклад, або перебинтувати. Гірше, коли рани не бачиш. Є в мене така. Отут.

Дівчинка ткнула пальчиком собі в груди й задумливо схилила голову набік, а кіт розлігся на столі, вигнувши спину дугою.

— Ех ти, не віриш? Цієї рани ніхто не бачить, навіть я. Болить зсередини. Тітка Дуся каже, що то серце, а її мати, — дівчинка стишила голос й озирнулася, — ну, ота страшнюча баба Устина, запевнила, що душа. А я не знаю. Знаю тільки, що болить. Буває в тебе таке?

Кіт мотнув головою, неначе справді відповідав малій на запитання.

— Отож. А хочеш… хочеш, я тобі один секрет покажу? Тільки це таємниця. — Зелені оченята спалахнули й стали схожими на дві нетерплячі жаринки. — Ти мене зрозумієш, бо теж без мами, правда? Хоч… — Дівчинка на мить замислилася. — Ти вже дорослий кіт, а я… я за мамою… сумую. Ось вона… моя матуся… Бачиш?

Кіт устав і наблизився до окрайчика фотокартки. Звідти знову всміхнулася жінка. Таки гарна! Справді! Такої ще Мурко серед сільського жіноцтва не бачив, хоч у них ого-го-го які кралі живуть. Приїжджим чоловікам памороки геть відбиває. Чи то жінок багато? От нещасні кавалери з вибором і мучаться. Та Мурко, чесно кажучи, узагалі сумнівається, хто кого обирає… А оця незнайомка… Вона інакша. Очі на ніч схожі. Точніше, одне око, бо на місці другого — суцільна темінь, проте відчуття, що торкнувся сонця. Дивно. Кіт зрадів спійманій думці й остаточно зрозумів своє враження. Дивна. Інакша. Заглиблена… Чи сама — глибина? Що ж, усе з’ясувалося. Чого тепер дивуватися, що Леся така вродилася? Вітер із долоні годує. Уся в маму.