Олена Печорна - Фортеця для серця

— Я заховаю тебе на краю світу.

— Край? А де це?

— Індійський океан. Сейшели. Ла-Діг. [2] Ла-Діг — один із найбільших островів Сейшельського архіпелагу в Індійському океані.

— Ла-Діг?

— Це острівець із рожевими пісками.

— Рожевими?

— Там ще мають бути великі кам’яні кругляки. Вони теж забарвлюються рожево.

— А хто їх забарвлює?

Він цілує її пальці.

— Хочеш, розмалюєш ти. Але раніше їх вирожевлювало сонце.

— Острів?

— Острів.

— Океан?

— Океан.

Спершу був пором. І безмір води. Скрізь. Звідусіль. Вода була незвична, дивна й немов жива. Леся довго уявляла, які відтінки має намішати, щоб вийшов такий гарний колір… Прозора бірюза, аж око ріже.

— Я лечу.

— Куди?

— Не знаю… Тримай мене за руку.

— Я тримаю.

— Мені це сниться?

— Ми не сон, ми — це ми.

— Я втрапила до раю.

Острів зустрів, неначе віки чекав лише на цих двох, а затим сховав надійно й надзвичайно красиво. Так красиво, що Лесі повсякчас паморочилося в голові…

— Ти бачиш це?

— Бачу.

— Це все наше?

— Наше.

Вони прибули в обід і оселилися в невеличкому готелі в затінку пальм і рослин, яких раніше не бачила навіть на картинках. Океан був скрізь. Хоч куди зирни — не сховаєшся. Він, певно, заглядає в думки й серце, приходить уночі, шепоче за спиною, бавиться з вітром.

— Неймовірно!

— Ходімо! Дивитися, як заходить сонце!

Пісок. Чистий і світлий, він грів їй п’яти й лоскотав. Велетенські кругляки, здавалося, виростали з нього, мов живі гіганти. А над водою нависали рвані хмари, білі-білі. Рай. І спокій. Їй хотілося плакати зі щастя. Ніжність не вміщалася в тілі й лилася назовні. Ще вчора були Карпати й сніг, а тепер вона скидала одяг — хоч ні, шкіру — й лишала один-єдиний нерв, оголений, як провід.

— Ти моя?

— Твоя.

Сонце сідало й будило незримого художника з рожевим пензлем, що розмальовував тут усе: океан, пісок, кам’яні брили, обриси гір, хмари, людей… Чи їхні думки. Леся лежала у воді… Рожевій, теплій. Він тримав її долоню. Удвох вони були подібні до суцільного полотна, на якому пишуть щастя. Тропічна ніч непомітно розвісила зірки.

Таких ночей було чотирнадцять. І стільки ж днів. Леся ховала їх углиб мушлі, у якій співала, здавалося, душа. Власне, тут усе співало. Найменшенька піщинка шепотіла: «Ш-ш-ш-ш, не заважайте щастю». І їм ніхто не заважав.

Вони були скрізь удвох. Повсякчас, щомиті, як навіжені. Немовби за хвилину світ подібно до сонця міг скотитися в безодню океанських хвиль. Неквапом блукали вуличками, хотіли торкнутися поглядом кожного куточка й квіточки. Їздили велосипедами. Наввипередки, щоб вітер в обличчя. Навіть діти заздро дивилися вслід. Шукали черепах і писали на панцирах уявні імена. Чекали на відплив, щоб пройтися рифом. Куштували десятки незнаних страв, годували одне одного з рук. Плавали в басейні, аж поки на шкірі починали бігати мурахи, ішли танцювати на невеличкому майданчику серед вогників. Милувалися місяцем, круглим, велетенським. Обом здавалося, що тут він має інакше обличчя. Потойбічне. Упивалися ніжністю до повної знемоги. Засинали в обіймах. Прокидалися, шепочучи крізь сон:

— Ти тут?

— З тобою.

— Можна й померти.

— Ти що? Я намалюю, як ми йдемо життям.

— Якими?

— Щасливими.

— Художнице… моя.

Леся розуміла, що ця вічність колись скінчиться, гнала ці думки куди далі, занурювала їх в океанські води й годувала ними яскраві зграйки риб. Не тепер. Ні. Не тепер. Не обмовилася й словом про повернення. Навіщо? Усе минає, усе. Біль і радість. Тож треба вхопити оцю мить тут і тепер, щоб пити щастя великими ковтками й ні за чим не шкодувати. Ніколи. Любов не потребувала запитань. Її любов. Його любов. І хай буде, що буде.

Останньої днини йшла злива, змивала в океан липку тугу.

— Не допоможе, — шепотіла.

Кому? Сама не знала. Її Вовк сидів поруч, іще поруч. На сторожі. З очима, у яких рожевий океан.

— Вовчику, а чому я?

— Бо ти.

— І все? Так просто?

— У моєму світі не було таких.

— Чому?

— Угорі насправді надто багато лицемірства й фальшу… Безмір. Людина не відає, чого сподіватися від самої себе. Що вже й казати про чужого! А тобі я вірю… Розумієш? Собі не вірю, а тобі вірю.

— І що буде потім?

— Потім? Буде завтра.

Завтра була зима й дім. Але якісь не ті, ніж були перед тим. Зима пізня, під ногами вже прокльовувалися перші квіти. А дім? Уперше за життя Леся хотіла, щоб дорога до нього тривала вічно. Натомість тримала Володимира за руку й хотіла лишити його коло себе. Вовк був похмурий, зосереджений і мовчазний, але не випускав своєї маленької дівчинки з обіймів ні на мить. Так тримаються за опертя у дванадцятибальний шторм, бо то єдина надія вберегти самого себе. Випадкові перехожі дивилися вслід незвичній парі, а їм було байдуже. Вони прагнули бачити одне одного, відчувати і… мовчати. Леся й гадки не мала, що в мовчанці може ховатися стільки запитань і слів. Однак вимовляти їх уголос було страшно. Повертатися в зиму теж. Власне, сама зима її не страшила нітрохи — закохана боялася, що в цій зимі не буде Вовка… поряд.