Олена Печорна - Фортеця для серця

— Картини?.. Мої? Це оті вересневі?

— Авжеж. Дві. І одна зима, але ту пізніше придбав. Я тоді цілком випадково до галереї потрапив, а вийшов уже з ними в руках. Не міг не забрати… своє.

— Олексій знає, що я оздоблювала санаторій?

— Ні.

Він дивиться так пильно, ніби знімає шкуру. Леся відчуває віддих. Уривчастий. Гарячий. Вовчий.

— Лесю, мабуть, це доля.

Отак просто. Чотири літери — і жодного шансу вибратися з прірви. Падай, злітай угору — усе присуджено ще задовго перед тим, як людина народиться.

— То ходімо глянемо?..

Він усміхається, бере за руку. Легенький дотик. Нічого ж особливого, тоді чому земля кружляє довкола? А разом із нею сніг, гори, небо… Чому? Леся вже не розуміє, просто відчуває руку в руці. Вони тремтять. Обоє. Чи то лише здається?

Уранці будинок струшував сніг із даху, але пластівці описували нові й нові кола. Двоє дивилися на білину й мружили очі. Щоправда, кожен зі свого вікна.

Леся не знала, куди себе подіти. На даху, навіть якщо це дах казки, виявляється, мулько в ноги. От якби можна було випурхнути пташкою, злетіти вгору, під важку снігову завісу, і застигнути в ній крижинкою. Тоді було б легше. Бути крижинкою легше, ніж вогнем. Вогонь з’їдає її зсередини, шматочок по шматочку ковтає спокій, сни, мрії, беручи над нею владу. Не можна! Не можна! Не можна! Леся повторює заклинання, але чари не діють. Господи, як страшно спускатися донизу! Страшно бачити його очі перед собою, відчувати віддих! Страшно! Тоді чому так нестерпно хочеться впасти… до нього.

Чоловік спустився першим іще вдосвіта. Так і мав учинити господар. Оглянув замети, остаточно переконався, що виїхати… чи то пак утекти звідси не вдасться, тому повернувся похмурий і мовчазний. Заварив міцну каву на величенькій кухні й довго роздивлявся на сніг у цілковитій тиші. Про що думав? Про брата. Брат далеко. Про Лесю. Вона тут. Удерлася в його життя спершу з дощем, а тепер із хуртовиною. Дивачка. Юна. Здається, він старший за неї на ціле життя. Довге. І в тому житті всяке було. Але… чому, коли дивиться на її малюнки, знову почувається хлопчиком? Справді, малим хлопчиськом, яке зненацька потрапило в казку й не може відвести очей.

Відійшов од вікна, надпив кави. Зрозумів, що охолола, машинально заварив нову й не розчув, як до кімнати мало не навшпиньках зайшла чарівна казкарка.

— Доброго ранку! — Леся злякалася свого голосу, бо в повній тиші навіть шепіт здавався криком.

Чи вона кричить пошепки? Він озирнувся:

— Доброго! — і підніс гаряче горнятко до рук. — Ми в пастці.

Леся кліпала часто-часто, бо не розуміла, що означає та фраза.

— Сніг?

— Авжеж.

— Доведеться тобі терпіти мою присутність.

— А тобі мою.

Ковтнула кілька разів і відчула, як гаряча рідина обпекла піднебіння, проте зраділа цій обставині, як дурненька. Фізичний біль змушує забутися.

Але він помітив й інстинктивно потягся пальцями до чашки, щоб пересвідчитися, чи не занадто гаряча, проте Леся відсахнулася. Кава пролилася, обдаючи шкіру вогнем.

— Боляче?

Його пальці торкались опіку. Легесенько. Ледь чутно.

— Вибач. Я не хотів…

Леся не втрималася й підвела очі, а йому ввижалася трава на схилах, яку колише літній вітер.

— Минеться.

— У тебе… гарні очі. Ти… гарна.

Леся бовкнула:

— Брат має добрий смак.

Сіпнувся, мов від удару:

— Що ж, Льоша вміє знаходити найкраще.

Тривога. Тиша б’є у дзвони. Треба щось відповісти, а слів нема. Ситуацію рятує дядько Василь, увалившись до кімнати білою горою.

— Ви тут? Доброго ранку! Я, теє, насилу пробився. Михайловичу, гараж засипало, дороги замело.

— Я вже зрозумів.

— Дрова он заніс. Розтопите грубку. Ой, як його, камін! Погрієтеся біля вогню. А ось Марічка передала… Покуштуйте, бо образиться.

Леся вхопила кошик і почала викладати страви в горнятках, горщиках, рушничках, щоб дати хоч якесь діло рукам, які палали ще опіком… Подвійним. Чоловіки пішли по дрова. Потім усі снідали. Дядька Василя не відпустили, бо обоє боялися лишатися наодинці. Він кахикав і зиркав то на одного, то на другу, затим махнув рукою й почав розмову про важливе. І так захопив, що напруга луснула, як булька.

Говорили про перший дитячий заїзд, про те, як організувати побут для дітлашні, куди варто повести й що слід показати. Домовлялися про колектив, хто з місцевих міг би тут працювати на час заїздів. Леся вже уявляла, як кімнати дзвенять рухом, а малеча розглядає казкових персонажів на стінах. Володя запрошував її будь-що навідатися влітку. Можна ж, наприклад, організувати творчу школу й вчитися малювати гори.