Олена Печорна - Фортеця для серця

Леся казала:

— Вони тут неймовірні!

А він:

— Гори — скрізь гори. А ці… наші!

Дядько Василь почухав потилицю й хутенько почав збиратися, відчувши, що місію карпатського купідона з вусами вже виконано. Але чомусь підозріло марудився коло дверей, усе зиркав на дівчину, ніби наважувався на щось, а потім вклав до рук клаптик паперу, прошепотівши:

— А це від моєї тітки тобі, Михайлівно. Веліла з рук у руки.

Леся подякувала, провела за поріг і нишком розгорнула написане: «Від долі біжать по колу». Мудро. Напевно. А ще незрозуміло.

Решта дня була такою ж самою… Бентежною. Сніжною. Довгою. Вони обоє вдавали, ніби нічого не сталося. Так. Сніжна пастка. Минеться. Сніг скінчиться, дороги розчистять, і кожен вирушить у своє життя.

Але сніг ішов. Невпинно. Леся спостерігала за хурделицею, ходила будинком, ніби щось домальовувала чи підправляла. Але якби їй по-справжньому дали пензлі в руки, то на стінах з’явилася б, певно, ціла зграя вовків з однаковісінькими очима. Дивина!

Вечір сунув крізь замети. Десь високо, може, на вершинах гір, щось вило вовком. Леся затуляла вуха, але все одно чула виття й тремтіла. Господи! Що більше вона силкувалась уникати його, то швидше верталася до його очей. Біжи не біжи — усе одно вернешся. Певно, ото воно і є. Ох уже ці гори!

Спустилася й наткнулася на рівну спину. Він сидів біля каміна просто на підлозі і щось думав. Коли помітив Лесю, його обличчя спалахнуло.

— Я вогонь розпалив. Погрійся. Як рука?

— Нічого. Уже не болить.

Леся сіла поруч. Їй чомусь кортіло будь-що всістися на підлогу. М’яка овеча шкура одразу ж увібрала страх і легке тремтіння. Багаття обдавало шкіру теплом.

— Про тебе часто згадує мама.

Леся здивувалася:

— Правда?

— Правда. І щоразу розповідає чомусь саме мені.

— Ми з нею чимось схожі.

— А я схожий на неї.

— Ото вже близнят назбиралося!

Він засміявся. Леся відповіла усмішкою. І розмова потекла, як весняна вода. То тихо жебоніла, то несла кудись, то занурювала, то здіймала на раптовій хвилі. Обом здавалося, що навпроти не хтось інший, ледь відомий — ні, навпроти гріється душа, у яку заглядаєш, мов у свою, а то й глибше. І зупинитися годі. Чи ж літ можна зупинити? Хіба тільки впасти.

Ніч минула, закутана в сніг аж по маківку, десь у хмарах сходило сонце.

— Дивно.

— Що?

— Ранок сніжний.

— Ти гадаєш, що запаси мали вичерпатися?

— Не знаю. Я не була на небі.

— Я теж. Хіба що вилазив до нього якомога ближче. Але то все одно не зовсім небо. Правда?

— Маю друга, який там буває.

Він пильно дивиться, а сірі очі теплішають і от-от вибухнуть сонячними зайчиками. Леся смішно стискає кулачки.

— Правда! То вітер.

— Знайшла винного. Вітер снігу назгрібав з усіх усюд і вирішив над нами… над тобою скинути?

— Це він зливу тоді приніс до озера.

— Бешкетник. Ти теж така?

— Яка?

— Вітряна. Твої картини прозорі й ворушаться. Чому?

— Бо ховаються.

— Від кого?

— Від світу.

— Не сховаються. Усе одно ж знайшов.

— Хто?

— Я.

Вогонь викинув вогняні цяточки, а ті лягли до ніг вуглинками.

— Скоро догорить…

«У мені сходить сонце.

Я ще не знаю, як це,

але готовий чекати

будь-скільки.

Бо коли це станеться,

кожна мить

із сонцем у грудях

буде

Вічністю».

Сонце вони зустріли вдвох, випили ранкової кави й пішли на дах, щоб дивитися, як воно плаває в хмарах. Леся задрімала, схиливши голову на його плече, а він сидів нерухомо й слухав її дихання. Просто. Як отут, коло неба, просто й легко. Серед людей інакше. Певно, жодна жива істота не ускладнює свого життя так, як людина. Він вимкнув телефон, ще ввечері надіславши коротеньку есемеску рідним, щоб не хвилювалися. А для решти просто зник. Колеги, знайомці, знайомці знайомців, підлеглі, замовники, поважні й не дуже чиновники — усі лишилися там, на схилах, а тут були він і вона. Дівчинка-художниця і її дихання в його долонях. Те дихання він боїться згубити більше, як своє власне. Це доля? Пристрасть? Кляті гормони? Що це? І що з цим робити? Чи можна бути без цього?

Леся всміхнулася крізь сон, і сонце одразу загойдалося на гойдалці. Чому за оцю усмішку він ладен віддати душу? Розплющила очі й крізь пелену сновидінь прошепотіла:

— Снилося море.

Усміхнувся у відповідь:

— Снігове? Бо може бути буря.

— Звідки знаєш?

— Гори супляться.

— Де?

— Он, бачиш, кудлаті брови напустили!