— Хотіла зірвати квіточку для тебе, — крикнула вона Сашкові, — але не можу. Шкода!
— То й не тривож їх! Пливи вже до мене! — крикнув їй Сашко з берега.
Дівчина випірнула з води, а на воді затремтіли, як струни, срібні кола. У світі місяця вона була схожа на казкову русалку. Довге мокре волосся прилипло до пружного тіла, на якому грали сяйвом прозорі крапельки води. Вона підійшла до хлопця й він відчув, як її тіло привабливо пахло аїром та лілеями. Почуття неймовірної ніжності охопило Сашка. Він простелив ковдру на землю та легенько притяг кохану до себе за руку.
— Йди до мене, моя зіронько, — прошепотів він, зігріваючи гарячим подихом її холодні губи.
— Зіронька чи Сонечко? — Соня обвила його шию прохолодними руками.
— Вдень — Сонечко, вночі — Зіронька, — прошепотів він, проводячи тремтячими долонями по її спині.
Він відчув, як усе тіло дівчини стало пружним, як натягнута тятива, як затремтіло від палкого бажання злиптися в одне ціле з коханим. Сашко ніжно знімав вустами з тіла, що так пахло свіжістю, крапельку води одну за одною. За мить світ для коханих спалахнув пристрастю й вони літали на потужних крилах кохання над тихою річкою, над принишклими вербами, над сонним селом, над цілою землею у вишневому цвіті…
— Коханий, ти мені обіцяв щось показати, — нагадала Софійка Сашкові, коли вони сиділи біля багаття.
— Іди-но сюди, — підізвав він Соню до себе. — Подивись, що ти бачиш у річці?
— Зорі. Я бачу зорі.
— А ось там? Біля лілей?
— Дві зірки. Ці зорі в парі. Вони так близько одна від одної, ніби ми з тобою зараз.
— А що вони роблять? — запитав Сашко, з ніжністю кидаючи закохані погляди на Соню.
Дівчина уважно подивилася на воду. Місяць вже піднявся високо над землею й було видно, як на воді грають у тому місці маленькі хвилі.
— Зорі купаються! — захоплено, якось по-дитячому, скрикнула Соня ніби побачила якесь диво. — Це неймовірно! Вони пірнають й виниряють! Зорі купаються в річці! Як ти помітив?
— Я помітив це, коли приїздив минулого разу, але промовчав. Наразі, коли ти завела розмову про розбиті сподівання, я знову згадав, бо все минає. Політики сваряться поміж собою, воюють за крісла та товсті портфелі. Але ми багатші їх духовно. Я впевнений, що вони не знають такого чудового місця, як ця верба над річкою…
— …Де купаються зорі, — тихо додала Соня, боячись сполохати пірнаючі зірки.
У день від’їзду Сашка Софійка була сумна та ходила ніби з хреста знята. Хлопець знав, що Соня завжди болісно переносила його від’їзд, але цього разу вона була якась розгублена, навіть незграбна. Чашка з чаєм вислизнула з її рук й розбилася, розлетівшись на маленькі друзки.
— На щастя, — зауважив Сашко й посміхнувся, щоб хоча б якось підбадьорити засмучену дівчину.
Вона натягнуто посміхнулася, але в її великих очах залишився відбиток неприхованого смутку.
— Сонечко, я приїду у серпні. Залишилося лише два місяці. Я візьму відпустку й ми будемо цілий місяць разом! — Сашко обійняв Соню за плечі, заглянув їй у вічі.
— Так, — кивнула вона головою й опустила очі, ховаючи сльози. — Якби я не вірила у те, що не можна проводжати в дорогу зі слізьми, то, мабуть, зараз би розревілася, як голодна корова.
— Правильно. Не треба плакати. Ти мені подобаєшся усміхненою та веселою.
— Добре, добре. Я вже опанувала себе та взяла у руки, — згодилася Софійка.
Дівчині дуже кортіло розповісти про те, що сталося минулої ночі. Вранці вона була вже готова про все розказати коханому, але внутрішній голос підказав їй за краще промовчати. Вона не стала розповідати Сашкові, що вночі прокинулася під пугачеві заводи. Він не сміявся, а плакав, ніби немовля. Одразу згадала прикмету, що пугач «плаче» на лихо. В її вразливе серце проникла тривога. Душа відчула, що незабаром трапиться щось дуже неприємне, важке, несподіване. Відчуття лиха, що вже зависло над нею, не дало змоги дівчині заснути до ранку, не давало спокою й зараз.
Раніше, коли Софійка проводжала Сашка, завжди по дорозі розповідала щось веселе, щебетала, ніби ластівка. Сьогодні йшла мовчки майже весь час. Вони пройшли невеличкий лісок, який потопав у вранішньому яскравому сонці. Сонце, веселе, грайливе, сипало щось радісне, гарне, як саме життя, як увесь світ, на зелене тремтливе листя дерев, польові ромашки, грало в золотавому волоссі дівчини, але вона цього не помічала.
— Соню, щось трапилось? Щось не так? — Сашко не витримав, зупинився, легенько провів долонями по її м’якому волоссю.
Читать дальше