Світлана Талан: Зорі, що купаються у річці

— Знімаю кімнату в гуртожитку. Гамірливо там, кухня одна на всіх, гарячу воду в душі вмикають два рази на тиждень, але все ж таки дешевше, аніж квартиру наймати.

— Зізнавайся, хлопця маєш?

— Ні, — Олеся похитала головою та ніяково посміхнулася. — Нема в мене нікого.

— А то ж чому? Нехай тут у селі хлопців не залишилося, а у місті їх повно, бо з сіл туди всі повтікали. Це у нас один дурнуватий Грицько залишився.

— Сільські хочуть зачепитися за міських дівчат, щоб житло було, а міські хлопці розбещені та розбалувані. Їм потрібні фотомоделі, у яких ноги від вух виросли. А я що? Товстуха! Незграба та й годі!

— Яка ти товстуха? Ти трішечки повненька. Не всім же подобаються ходячі скелети?!

— Розумієш, Соню, щоб мати гарного хлопця, треба бути трішечки нахабною, навіть наполегливою, треба вміти себе показати з кращої сторони, гарно вдягатися, вміти загравати, бути хитрою, як лисиця. А це не про мене. І грошей стільки не маю, щоб купувати у модних бутіках, ходити в СПА-салони, на масажі й так далі.

— Не вірю я в це. Справжнє кохання живе не лише в салонах краси. Воно може настигнути тебе будь де: в бібліотеці, на роботі і навіть на вулиці, — мрійливо сказала Соня. — Треба лише дочекатися свого зіркового часу.

— А як ти познайомилася з Сашком?

— Я? Ти ж знаєш, що я поїхала до Києва в дні Помаранчевої революції.

— Це я знаю. Ти розповідала, що ви познайомилися на Майдані. Розкажи, як це було, — попрохала Олеся й обняла подругу за плечі.

— Сашко працював в СБУ. У ті неспокійні дні його послали на Майдан незалежності пильнувати, щоб не було провокаторів, які могли б підбити натовп до насилля. А я так відчула себе революціонером, так повірила в те, що в країні настане краще життя завдяки таким, як я, що галасувала голосніше за всіх. Я, ніби одержима, спала по три-чотири години на добу, забуваючи навіть поїсти, не зважала на закляклі від холоду руки та ноги, стояла на площі серед таких, як я, людей, вірячи в краще майбутнє. Я вірила, що ці дні ввійдуть в історію України, як дні народження нового, щасливого життя, що сподівання мільйонів людей справдяться й будуть зміни, обов’язково будуть, — розповідала Соня з запалом. Її очі світилися, щоки палали. — Треба було лише вистояти, відвоювати правду, здобути перемогу. Розумієш, я відчула себе творцем історії, нової історії країни. Я повірила, що і дітям, і своїм онукам буду з гордістю розповідати, як ми змінили життя країни. І я несамовито кричала у натовпі, розмахуючи помаранчевим прапором. Саме тоді мене у цьому багатотисячному натовпі помітив Сашко та підійшов до мене. Ми зустрілися поглядом лише на мить. Але цього було достатньо, щоб нутром відчути щось нове, незвідане, від якого було і приємно, і трішечки страшно. Погляд незнайомця був таким, що мене одразу обпекло жаром й стало тепло в той морозний день. На лихо я тоді забула в палатці свої рукавички, пальців рук майже не відчувала, але прапор нікому не віддала. Він подивився на мої вже зовсім побілілі руки та сказав: «Дівчино, у тебе зараз відпадуть відморожені пальці».

— А ти на те?

— Я відповіла, що якщо навіть сама стану бурулькою, все одно буду тримати прапор. Тоді він силоміць витяг з моїх рук древко і зробив це вчасно, бо я вже не могла розціпити закоцюблі пальці. Своїм вовняним шаликом він обережно розтер мої долоні, зігрів своїм подихом і надів на мене шкіряні рукавички. Тоді ми познайомилися і вже зустрічались у натовпі кожного дня. Я не знала, ким і де він працює, вважала, що такий же революціонер, як і я. Лише перед від’їздом додому він попрохав мене дати свій номер телефону. Тоді я сказала, що не можу дати номер людині, про яку нічого не знаю. Він запросив мене до кафе і ми поспілкувалися десь так годин зо дві. Далі ти все знаєш.

— Як романтично! — Олеся закотила очі догори. — Кохання з першого погляду! Таке буває лише в книжках про кохання.

— І у мене, — посміхнулася Соня. — Навіть не знаю, чим я заслужила таке щастя.

— Ти кохаєш його?

— Ще й як! Сашко — моє життя, — вихопилося у Софійки.

— А яке воно, кохання? — майже пошепки запитала Олеся.

— У тебе не було жодного хлопця?

— Були, — зітхнула Олеся й сумно посміхнулася. — Навіть кілька. Але вони мене чомусь плутали з подушкою.

— Як це? — не зрозуміла Софійка.

— Бо мали одну мету: затягти мене до ліжка. А я так не можу. Я хочу, щоб все було не по-тваринному, а по-справжньому. Розкажи мені, Соню, яке справжнє кохання.

— Кохання? — перепитала Соня й на її обличчі промайнула щаслива посмішка. — Розумієш, Лесечко, це почуття не можна передати словами, треба відчути на собі. Воно всепоглинаюче, безмежне, як Всесвіт! Прокидаєшся вранці — перша думка про нього, лягаєш спати — його образ перед тобою, коли він поруч — нікого більше не існує в світі, лише ми двоє серед безкрайнього простору. Коли закохані разом — вони одне ціле, що болить одному, то біль відчуває інший, радість — теж одна на двох. Здається, що й дихання одне на двох — задихнеться один і другому забракне повітря. Ех, подружко, якби ти знала, яким чудовим та яскравим стає все навколо, коли поруч коханий! Я така щаслива, що не можна передати словами! Серце в грудях шаленіє від однієї думки про нашу скору зустріч!