Світлана Талан: Зорі, що купаються у річці

— Було прокинеться твоя мати, як і ти, ні світ, ні зоря, побіжить до саду. Босоніж по росяній траві пронесеться, мов вихор, росою з квітів умиється, казала, що гарна вродою буде, що хлопці любити будуть… Ось і долюбилася.

— Ти справді не знаєш, хто мій батько? — тихо запитала Софійка й, здалося, серце на мить перестало калатати в грудях.

— Як то я можу знати, коли вона й сама не знає? Та чи це тепер важливо?

— Та ні, — дівчина покопирсала виделкою шматочок рум’яного сала. — Мені все одно. А правда, що я дуже схожа на неї?

— Як дві краплі води! І волосся у неї таке ж гарне було, як у тебе, довге, пухнасте, руде, й очі, мов дві вуглинки, й обличчя свіже, та навіть ямочки на щоках у вас однакові, коли посміхаєтесь. А до роботи хвацька була, як і ти у мене… Ех, — зітхнув дід, — все було добре, доки не загуляла з чоловіками. Спочатку гульки, потім з’явилася ти, пізніше — пиятики.

— Мати справді… забагато пила?

— Так пила, що забувала прийти додому дитину нагодувати. Як вигнали її з роботи, то, бувало, й по тижню я її не бачив.

— Вона… сама мене покинула? Баба Параска казала, що ти їй порадив з’їхати з дому, — несміливо запитала дівчина й опустила очі, ніби була якась її провина в безпутстві матері.

— А що було робити? Дитинка дома із старим дідом, а вона то в одній хаті пиячить та бійки влаштовує, то в іншій. Прийшов голова сільради та сказав, що не буде з неї діла, треба дитину в дитбудинок віддавати. Тоді я й порадив їй везти свій сором з села кудись подалі, а сам оформив опікунство над тобою, то й живемо, як Бог дає.

— Вона ні разу не приїздила до мене?

— Ні, доню, жодного разу.

— То, може, її вже в живих немає?

— А ти бабу Параску спитай — вона все знає. Живе вона в Олександрівці. Це десь за п’ятдесят кілометрів від нашого села. Жива й здорова, але до цього часу не кинула дружити з оковитою. Пішки можна було сто разів прийти на доньку подивитися, але ні, не йде. Може й добре, що моя дружина не бачить такої стидоби. Бачиш, як буває: коли вона народжувала твою мати, то життя своє віддала, а таке життя, яке веде твоя матір, не варте ламаної копійки.

— Виходить, вона мене зовсім не любить? — голос Софійки задрижав від хвилювання, тим паче, що дід завжди говорив «твоя мати» і ніколи не називав своєю донькою.

— Не вмію, доню, брехати, правду скажу. Хіба то мати, що не хоче свою рідну кровинку побачити? Так собі, зозуля. Та ти не переймайся цим…

— А я й не переймаюся, — Софійка посміхнулася дідусеві. — Я звикла, що у мене є ти, мій любий дідусю Андрію, а більше мені ніхто не потрібний.

— Як то? А той, на кого чекаєш? Як же він?

— Діду, — дзвінко засміялася Софійка й суму, як не бувало. — І звідки ти все знаєш?

— Собака лає — вітер носить, — посміхнувся дід.

— Ну, діду! Я ж нікому не говорила, що Сашко приїздить.

— У тебе все на обличчі написано. Очі он аж світяться щастям!

— Справді?!

— Їй-Богу!

— Без Сашка мені нема життя, — зізналася дівчина, від чого одразу спалахнули легким рум’янцем її щоки.

— Колись так казала твоя мати, коли вперше закохалася, а бачиш, чим все скінчилося, — зітхнув дід та махнув рукою.

— Дідусю, мій любий дідусю, я вже тобі обіцяла й не один раз. Скажу ще раз, щоб заспокоїти тебе — я ніколи не повторю помилок своєї матері.

— Справді? — дід пильно зазирнув в очі онуки.

— Розсуди сам. Скільки моїй матері було, коли вона мене народила?

— Вісімнадцять.

— От бачиш! А мені вже двадцять один рік, я зустрічаюся чотири роки з одним хлопцем і зовсім нічого не п’ю, навіть пива не вживаю.

— Дай-то Боже, щоб і надалі у тебе було все добре.

— Так і буде! А як же інакше? — дівчина задоволено засміялася, побачивши, що дід трохи заспокоївся після неприємних спогадів. — Так ми будемо корову виганяти на пасовисько, чи нехай бідолашна мугикає до вечора в хліві?

… Софія сама погнала на луки Ласку. Пішла босоніж і ледь ступила на м’який килим трав, як прохолодна вранішня роса обпекла ноги. Але дарма! Вона звикла до такого. Сонце ще не зійшло і все навколо принишкло з цікавості. Зліва від стежки, в невеликій канавці розлігся лопушняк, висока трава ніжно пахла конюшиною та береговою м’ятою. Не дивлячись ні на що, життя принесло ще один новий день. У Софійки був гарний настрій, і вона привітала його щасливою посмішкою. Вона вдихнула свіже повітря на повні груди, і весняні пахощі влилися у неї вільно й там затерпли у щасливому щемі.

В долині, за річкою стоїть принишклий тихий ліс, чекаючи, доки викотиться величаве сонце та розгонить останній легкий сивий туман, що завис над річкою.