Світлана Талан: Зорі, що купаються у річці

— Любий, коханий, — Софійка заговорила швидко, ніби їй бракувало повітря. Вона почала поспіхом цілувати Сашка в очі, губи, обличчя. — Благаю тебе, не їдь нікуди! Запишися зі мною!

Хлопець обхопив її худенький стан, міцно притиснув до себе.

— Моя кохана, моя рідненька, — прошепотів він. — Ми незабаром зустрінемося. Ти марно тривожишся.

— Ні, любий, ні! — палко казала дівчина. — Моя душа відчуває, що трапиться щось лихе, щось жахливе! Мені так страшно! Раніше такого ніколи не було. Мені здається, що ти їдеш назавжди, що трапиться щось таке, що розлучить нас назавжди. А я не зможу жити без тебе! Ти це розумієш? Не залишай мене, не їдь нікуди, благаю!

— Все буде добре, все буде добре, ось побачиш, — казав він, погладжуючи Сонине волосся. — 3 нами нічого не трапиться. Не має права, жодного права.

— Я не помиляюся. Знаю лише одне, що ми зараз не повинні розлучатися. Ні в якому разі!

— Сонечко, моє любе Сонечко, — Сашко торкнувся її м’яких вуст. — Час сплине швидко. Ти навіть не помітиш, як швидко! Ми цілий місяць будемо разом! Ти хоча б уявляєш, скільки це часу? А якщо місяць перевести у кількість днів, а дні поділити на добу, добу — на хвилини, хвилини — на секунди… Вийде неймовірно багато часу, який ми проведемо вдвох, — Сашко посміхнувся, подивився в очі дівчини.

— Навіть не знаю, — зітхнула Соня й знову повторила: — Ми не повинні зараз розлучатися, бо трапиться щось лихе. Я не знаю, що саме, але відчуваю біду. Навіть не я, душа це відчула.

— Люба, коли я приїду, то ми поберемося, тоді тобі буде спокійніше. Чи не так?

— Не знаю, — Соня трохи заспокоїлася, але все ще була збентежена та розгублена.

— Хочеш, щоб у нас було гучне весілля? Щоб гуляло все село? Чи будемо святкувати тихо, в родинному колі?

— Ще не знаю, — Соня знизала плечима та посміхнулася.

— Ходімо, бо я спізнюся на потяг.

На залізничній станції було небагато метушливих пасажирів, які снували по перону, підтягуючи важкі валізи на платформу.

Софійка здригнулася від несподіванки, коли гучним басом потяг сповістив про своє прибуття. Він підійшов до невеличкої станції важко та невдоволено гуркочучи колесами по рейках. Біля відкритих дверей вагону Сашко міцно та гаряче поцілував дівчину в губи.

— Обіцяй мені не плакати і не сумувати, — попрохав він.

— Обіцяю. А ти, напевно, повернешся до мене? — запитала Соня, ледь стримуючи сльози.

— Обов'язково. Слово офіцера! — сказав він і, нахилившись до Софійки, прошепотів: — Ми підемо дивитися, як купаються зорі?

— Якщо приїдеш до мене, — якось сумно мовила дівчина.

— Я клянуся, що ніколи, запам'ятай, ні-ко-ли, тебе не покину. Ти мені віриш?

— Так, — ствердно кивнула Софійка.

Сашко стрибнув до від’їжджаючого вагону й зустрівся поглядом з дівчиною. Серце в нього защеміло у грудях від того погляду. Скільки ж у ньому було любові, болі та туги одночасно! В прекрасних, зволожених, широко відкритих карих очах Соні застигли прохання не покидати, невимовний смуток та навіть відчай.

Ніколи до цього, жодного разу, вона не дивилася так на нього. Сашко на мить відчув слабкість перед цим благаючим поглядом і йому нестерпно захотілося зістрибнути з потягу, що зацокав по рейках, кинути геть все, схопити в обійми свою кохану, міцно притиснути до себе, сказати лише кілька слів: «Я завжди буду поруч», але він стримав себе та замахав руками на прощання.

— Я буду завжди чекати тебе! Завжди! Ти мене чуєш?! — донеслося до нього крізь гучний стукіт коліс.

Софійка ще довго стояла на безлюдному пероні, дивлячись услід зникаючому за деревами потягу. Останній вагон зник, а тривога залишилася, щемом наповнюючи серце дівчини.

А Сашко ще довго стояв у тамбурі, смалячи цигарку за цигаркою. З його уяви ніяк не зникали сумні, повні відчаю виразні очі Соні.

Сашко лежав, закинувши руки під голову, й намагався хоча б трохи подрімати. Він вслухувався в монотонне поцокування поїзда, але той не міг розхлюпати тривогу, яка засіла десь в глибині душі. Неспокій Софійки нахлинув на нього й щемом наповнив серце.

Сашко піднявся, за звичкою поправив постіль й задивився у вікно. Високі тополі швидко бігли назад, але й цей краєвид незабаром почав його дратувати. Олександр дістав з кишені пачку «Мальборо», швидко вийшов у тамбур, з насолодою затягнувся цигаркою. Скрізь важкий гуркіт коліс до нього ніби звідкись здалеку донеслися слова, повні прохання, відчаю й любові одночасно: «Я буду тебе завжди чекати! Ти чуєш?! Завжди!»