Андрй Курков: Остання любов президента

Моє весілля — через вагітність. Тому за столом лише ми зі Світланою та родичі. «Нічого, — міркую я. — За кілька днів відсвяткую його по-справжньому. З друзями і без дружини!»

У Києві від спеки закипає асфальт. Його запах витає навіть тут, у ресторані. I зникає він лише тоді, коли підносиш до самого носа чарку горілки. Якщо підносиш бокал шампанського — запах залишається.

«Чи немає тут попередження? — думаю я, розрізаючи тупим ножем котлету по-пожарськи. — Можливо, запах асфальту — символ сімейного побуту?»

Я дивлюся на годинник, подарований мені позавчора майбутнім тестем. Годинник стоїть. Я не хочу його заводити. Адже якщо заведу — він почне відлічувати хвилини мого нового невільного життя!

Колись я розлучуся і платитиму аліменти. I годинник показово поверну колишнім родичам. А поки що атмосфера свята борсається між вимушеним щастям і мудрим єврейським сумом.

Київ. Березень 2015 року.

— Хто ця жінка? — запитую я Колю Львовича, наминаючи ложка за ложкою манну кашу, приправлену розім’ятими полуницями.

— Головний лікар просив дати вам ще кілька днів для зміцнення здоров’я. Потім я розповім.

— Інтригуєш?

— Що ви, пане президенте! — Коля Львович хитає головою, від чого його зачіска, зібрана вранці штатним перукарем, розпадається. Вірніше, розпадається проділ. Його лакована монолітна хвиля ламається, і частина шевелюри зависає над чолом. Він це відчуває й повертає чуприну на місце.

— Тобі казали, що ти схожий на молодого Берію? — запитую я.

— Що це у вас сьогодні за настрій? Ви ж не бачили Берію! Та й який я там молодий? Старший, ніж ви!

— Берію не треба бачити, щоб знати, хто на нього схожий! Це не портрет, це символ...

Я бачу, як Коля Львович починає кипіти зсередини. На округлому обличчі — ще посмішка, а в очах вже холодний вогник.

— Якби ви тільки знали, скільки бруду доводиться заради вас розгрібати! — говорить він майже сердито. — А ви навіть якийсь там наказ про заподіяння мінімальної шкоди державі вже два місяці не підписуєте!

— Я під наркозом нічого не підписую! А за цим твоїм наказом ми відразу відпустимо на волю добрий десяток небезпечних злочинців!

— Та які вони там злочинці? Колишній президент, два прем’єри, а інші — постаті третього ряду! А якщо не підпишете, то й вас потім посадять.

— За що?!

Я кидаю погляд на помічника, котрий сидить біля вхідних дверей біля тумбочки з телефоном. Він, бідний та блідий, робить вигляд, що читає книгу. Шкода, що не видно обкладинки.

— За нанесення державі фінансових збитків у розмірі понад три мільярди євро!

— Це я завдав стільки збитків?! — Я відсовую тарілку з манною кашею й намагаюся витягти з пазів ліжкову стільницю.

— Не завдали, то ще завдасте. Або люди ваші завдадуть, а відповідати вам! Підпишіть наказ! Усієї ж справи — збільшити розмір збитків, за який сьогодні несуть кримінальну відповідальність, до десяти мільярдів євро! І закон збережеться, і не сидітиме ніхто!

— Пішов на хер, мудак! — кричу я, не на жарт розсердившись.

Тарілка не втримується на стільниці. Летить донизу. Дзвінко розбивається.

Помічник підстрибує. Його книжка падає на підлогу, і я нарешті бачу, що він читав «Мертві душі» Гоголя. Добре, нехай займається самоосвітою!

Коля Львович вилетів з палати, як корок з пляшки. У прочинені двері увійшов головний лікар. За ним санітарка з віником та совком.

— Вам ще ранувато займатися державними справами, — спокійно промовив він, опустивши погляд на книгу, що лежала на підлозі.

Помічник нахилився, схопив її і заховав у тумбочку.

Київ. Святошино. 31 грудня 1977 року.

На годиннику — одинадцята вечора. В сітці захолола від морозу пляшка «Мускатного ігристого». Ми утрьох — я, Ігор Мельник та Юра Каплун. Цього вечора ми невдахи. Світланині батьки збиралися в гості, а ми збиралися до Світлани, щоб зустріти в неї Новий рік. Але там відбулася драма. Її мама виявила в чоловіка у шафі загашник, в якому назбиралося триста карбованців з недоданої до сімейного бюджету зарплатні та пачка презервативів. Вона влаштувала скандал. Він дав їй під око. Скандал вщухнув. А синець під оком Світланиної матері залишився. Кінець кінцем вони залишилися вдома і будуть святкувати удвох. Навіть Світлану спровадили до двоюрідної сестри.

Запасний аеродром не був підготовлений. Вулиці порожні. Температура — мінус десять. Ми йдемо від одного автомату газводи до іншого, але усі склянки вкрали ще до нас. За кожним вікном — радісне святкове світло. Там п’ють і сміються діти Радянського Союзу, а ми, немов пасинки, не знаємо, куди себе приткнути. До чиєї любові притулитися? Біля чиєї грубки погрітися?