Андрй Курков - Остання любов президента

I птахи під вікном співали так само радісно. Тоді я прокинувся чотирирічною дитиною, а зараз мені п’ятдесят чотири. Я капітально відремонтований найкращими хірургами. За дверима моєї палати чергує охорона. Мої лікарі пишуть звіти про стан мого здоров’я. Мої помічники користаються моєю відсутністю, щоби пропхати своїх друзів поближче до бюджетних грошей. Але я не хочу про це думати. Я прокручую у пам’яті спів птахів 1965 року та порівнюю з цими трелями, що лунають за вікном зараз. Веснянки ще попереду. Груди стягнуті й ніби затиснуті у лещата. Шов повинен зростися. Інакше бути не може.

Київ. Березень 2015 року.

— Ну, як чуєтеся, хворий? — Головний лікар схиляється над моїм обличчям, і я з подивом помічаю на нагрудній кишені його білосніжного халата вручну вишитий блакитний тризуб.

Головному лікареві не більше п’ятдесяти, але густе сиве волосся, зачесане хвилею набік, надає його зовнішності патріаршої величі.

— Ось, візьміть, будь ласка. — Він дістає з кишені халата цукерку «Ферерро Роше» та простягає мені.

Я зазираю йому за спину — немає нікого. Дивний жест!

— А з якого ж бо дива ви мені це пропонуєте? — запитую я сталевим голосом.

— Це всім. — Він відступає півкроку. — На цьому поверсі під час обходу кожен отримує цукерку. — I він, щоби підтвердити правоту своїх слів, дістає з іншої кишені халата жменю круглих цукерок. Знову ховає їх. — Усе це включено у вартість курсу лікування... Чи, можливо, ви запитуєте, чому не вітчизняні цукерки?

— Ні. — Я вже заспокоївся і простягаю руку, щоб отримати належне. — Давайте!

— Якщо ви не проти, ми можемо дозволити вам приймати відвідувачів. Починаючи від сьогоднішнього вечора. Але не більше двох годин на день.

— Може, ще зарано? — з легкою надією запитую я.

— Відверто кажучи, рано, але ваш голова адміністрації мені погрожує. Якщо хочете, скажіть йому самі!

Я зітхнув.

— Добре, будемо приймати. — Я обертаюся до помічника. — Список відвідувачів уже в тебе?

Він киває.

Київ. Травень 1977 року.

Найдивовижнішим подарунком на моє шістнадцятиліття виявився витискач для вугрів. Його принесла Жанна. Насправді в манікюрному наборі, який привіз її батько з Сирії, було два таких витискачі: для великих вугрів і для менших. Для великих вона залишила собі. Згодом вона показувала мені цей набір — десяток хромованих інструментиків із перламутровими ручками. Для видалення бруду з-під нігтів, для легкого обрізання задирок і т. д. А от призначення двох інструментиків, схожих на мініатюрні ложечки з акуратною дірочкою посередині, вона спочатку не могла збагнути. Але інструкція арабською супроводжувалася малюнками. I все миттю стало зрозумілим. У неї на лобі були великі вугрі, а в мене — маленькі на носі. На носі я і випробував її подарунок. За столом саме пили за моє здоров’я, а я, зачинившись у ванній, ніс до носа зі своїм дзеркальним відображенням, підносив витискач дірочкою до вугра і втискав маленьку ложечку в ніс. Білий довгий вугор відразу проходив крізь акуратну дірочку, неначе нитка крізь вушко голки, та згортався малесеньким вужем. Я зсовував ложечку набік і підносив чергового переможеного ворога до очей, після чого витирав його з ложечки шматком туалетного паперу.

Коли я повернувся до столу, мій ніс був червоніший за моркву. Настрій дорівнював випитій пляшці червоного шампанського. I найтепліші погляди я дарував цього вечора Жанні. А коли мої батьки демонстративно пішли в кіно, ми погасили світло, увімкнули магнітофон і оголосили білий танець. Звичайно, мене запросила Жанна. Саме з цього розпочалися наші романтичні зустрічі. До речі, вугрі на її чолі незабаром зникли. А я вийшов з віку статевого дозрівання. Коротше кажучи, дозрів.

Київ. Березень 2015 року.

Першим відвідувачем, якого я прийняв у палаті-люкс, виявився віце-прем’єр з гуманітарних питань. За півгодини до його появи у палату принесли два шкіряні крісла. Моє «розумне» ліжко підкрутили так, що я міг у ньому влаштуватися напівсидячи. До нього причепили стільницю — щоб поставити склянку чаю, папір та ручку. Список відвідувачів я теж отримав за півгодини перед початком офіційного прийому. Перебіг його поглядом, вираховуючи, чим розраховувався дехто із запропонованих відвідувачів, перш ніж їх затвердив у списку голова адміністрації. На три прізвища в мене була стійка алергія. Зовсім не хотілось займатися питаннями сталеливарної промисловості. Ці прізвища я викреслив. I лише потім звернув увагу, що наприкінці списку було незнайоме жіноче прізвище, а завершував список сам голова адміністрації — Коля Львович.

Читать дальше