Андрй Курков - Остання любов президента

— Бо він справжній патріот і дуже хотів зробити свій внесок...

— Зачекай, Миколо, патріот — це професія?

— Ні.

— Поклик?

— Ні. Це стан душі, це коли людина вболіва...

— Годі. Щоб цей текст звучав сьогодні вперше й востаннє! Зрозумів? Або пиши сам, або знайди патріота серед письменників!

Віце-прем’єр важко зітхнув, але залишився стояти поруч. А я перевів погляд на палаючі букети тоненьких свічечок. Аромат воску приємно пестив ніздрі. Церковний спів линув під купол храму і звідти опускався невагомим золотим дощем.

Я знову повернувся до віце-прем’єра.

— А архієпископ не проти того, щоб видавати у храмі паспорти іновірцям?

— Вони прийняли хрещення, це ж була одна з умов українського громадянства.

— А які там ще були умови?

— Складання іспитів з української мови й написання українською своєї біографії.

— А хто підписував цей указ?

— Ви! Я відправляв його вам, а мені вже повернули з підписом...

— Передаси його мені почитати! Один з нас на час його підписання був хворий...

— Це ж ви, — щиро вирвалося у віце-прем’єра. — Ви ж хворіли...

А урядовець продовжував викликати до себе найновіших українців. Вони підходили, смиренно схиливши голову. Як і має бути у церкві. Брали паспорти й поверталися у стрій.

«Нашого полку прибуло», — подумав я й зітхнув.

І відчув у грудях якусь незручність. Ніби моєму серцю стало в грудях тіснувато.

Вже виходячи надвір, побачив хижі об’єктиви трьох кінокамер. Усі головні канали країни сьогодні ж увечері пустять все це у ефір! Чим це пахне?

Свіже, підігріте втомленим літнім сонцем повітря ніжно, по-жіночому, торкнулося мого обличчя. В мене не було жодного бажання думати про цю церемонію, про її трансляцію на Першому Національному та про реакцію, яка напевне не примусить себе чекати. Український православний Ахмед Захір Шах — з цього у кращому випадку незле посміються. Гірше буде, коли цей указ вирине у якій-небудь газетці, як постріл стартового пістолета. Стріляти ж гарантовано будуть у мене!..

Київ. 1 березня 1985 року.

Вранці мама повезла брата Дмитра до ще одного професора-психіатра. А я вдяг білу сорочку, випрасувані штани, теплий светр. А далі вже кутався як тільки міг, аби противитись морозу, бо лютнева погода поступово перейшла в березневу, не загубивши дорогою жодного градуса Цельсія.

Я знав, що є люди, яким хочеться жити по-іншому, які не схвалюють і не вітають політику партії. Я чував, що вони збираються ночами на кухнях і розповідають політичні анекдоти. Мені навіть доводилось чути ці анекдоти, але особливо смішними вони мені не здавалися. Але уявити собі, що старий, котрий у землянці не має навіть кухні, теж один з них, я не міг. Одначе, мені було цікаво. I я знову рушив на Труханів до Давида Ісааковича.

Вітру не було. Міст стояв нерухомо, вкритий сніговою кіркою, котра тріщала під ногами. Цей міст завжди викликав у мене подив і повагу своєю зимовою самотою. От і зараз я дивився під ноги, намагаючись побачити свіжі сліди. Але кірка була суцільною. Може, на цей острів можна потрапити іншим таємним шляхом. I саме іншим шляхом прийдуть туди до Давида Ісааковича люди на якусь зустріч?

Люди дійсно прийшли іншим шляхом і раніше за мене. У землянці було тепліше, ніж завжди, а на столі замість портвейну стояло три пляшки кефіру. На ліжку старого сидів бородатий чолов’яга, поважний з виду, з крупним носом. Він не був старий роками, але помітно напускав на себе зайву серйозність. На табуретці праворуч, закинувши ногу на ногу, влаштувався худорлявий чоловік з орлиним носом та з уже назначеною лисиною. Навіть синій шерстяний спортивний костюм з білими лампасами не міг приховати того факту, що ніякого відношення до спорту цей чоловік не мав. Третій гість був невисокий та кругленький, з усміхненим обличчям, з рум’янцем на щоках.

— Це Сергій, — відрекомендував мене старий. — Я вам про нього розповідав.

— Отець Василій. — Давид Ісаакович указав з повагою на бородатого. Інших відрекомендував простіше. — Ілля та Федір.

Я присів на табуретку та налаштувався слухати якусь розумну бесіду.

Але замість цього Давид Ісаакович витяг з-під ліжка пачку вафельних рушників і охайно поклав її поруч із кефіром.

— Ну, з Богом, — пробасив отець Василій і почав роздягатись. Інші вчинили так само.

— Ну, а ти чого? — запитав мене старий.

— А чого це? — Я кивнув на майже голу компанію. У моєму мозку заметушився острах. Мені уявилося, що зараз наді мною відбудеться чоловіче зґвалтування, про які мені час від часу доводилося чувати.