Андрй Курков - Остання любов президента

— Давай-давай! — квапив мене старий. — Треба поспішати.

— Куди?

— До ополонки! Я її вранці прочистив. Якщо знову затягне кригою — подряпаємося!

«А-а! — подумки видихнув я з полегшенням. — Виходить, моржі, а не гомики!»

І ми пішли снігом босоніж один за одним, тримаючи в руках рушники. Я йшов останнім і з дивним відчуттям дивився на біліючі, тремтячі при ходьбі чоловічі зади. Мені вони видалися напрочуд вразливими. І таким самим здавався я сам собі. Разом з холодом у мене закрався інший страх, страх перед холодною водою.

— Хрещення на п’яну голову не приймають, — сказав мені отець Василій на краю ополонки. Сказав — і легенько штовхнув рукою. І полетів я в обпікаючий холод. Іскри води замиготіли перед очима, вп’ялися у шкіру. Я почав колотити руками по місиву з води та льоду, озирнувся. Зустрівся поглядом зі старим, який стояв голою синюватою мумією на краю ополонки.

— Під воду не пірнай, бо течією занесе під кригу! — сказав він.

А я вже дерся нагору, залазив на кригу, намагався віджатися, але крига тріскала, дряпаючи мені руки. І вже коли вибрався, я нарешті побачив глибоку подряпину на правому лікті.

Старий подав мені рушника. Моє тіло, натерте наждачно-вафельним рушником, почервоніло. Але відчуття холоду поступово минуло. Натомість у тілі виникла кволість, а в голові — байдужність.

Отець Василій повісив мені на шию срібний хрестик.

— Спасіння твоє було дивом Господнім, — сказав він, кинувши погляд на старого. — А тепер ти й сам став рабом Божим. Нехай благословляє тебе Господь.

Занурились потім в ополонку й інші. Причому найдовше бовтався у воді старий. Кректав, охав, ахав.

— Мені це корисно! — примовляв він. — Мені це — як помідорам консервація! Продовжує життя!

Мої підозри на початок здорового способу життя не виправдались. Повернувшись у землянку, першим ділом усі випили по чарці горілки «За славу Господню». Давид Ісаакович запив горілку кефіром, а інші не запивали.

— Ви зараз будете розмовляти про політику? — запитав я за столом.

На мене здивовано подивились.

— Про політику нехай розмовляють земляні хробаки, — промовив отець Василій. — Ми будемо розмовляти про життя. Бо життя — це любов!

Київ. Березень 2004 року.

Усю ніч під моїм вікном вили коти. Може, якби це були собаки, їхнє виття не дало б мені виспатися. Але котячий спів просто навіював у мою дрімоту конкретні думки, і я легко, ніби ненавмисно, відгонив ці думки з одного краю своєї підсвідомості на інший.

А вранці, коли моя італійська кавоварка зашипіла, вприскуючи у кухонне повітря аромат арабіки, зателефонувала Світлана.

— У мене новини, — дуже серйозно промовила вона.

Я приготувався до ділової розмови, гадаючи, що вона матиме пряме відношення до подальшої сплати рахунків зі швейцарської лікарні для Дмитра та Валі.

— Я ходила на УЗД. — Вона витримала паузу. Достатню, щоб я повністю перекинувся на її новини, які, здається, тепер ставали й моїми новинами. — У мене двійня...

Вона знову сказала «у мене»! Я скривив губи. Невже їй так подобається підкреслювати свою незалежність від мене? Чи незалежність цієї двійні від мене?

— Вітаю! — прошепотів я у слухавку. — Відсвяткуємо?

— Це ще не все. — Її голос прошелестів м’яким шовком. — Валя також чекає дитину.

— Хто?

— Дмитро і Валя, твій брат і моя сестра.

— Ввечері о сьомій підійде? — У моєму роті раптом пересохло, і я перейшов на шепіт. — У «Дежа в’ю».

Вона погодилася.

Надвечір закрапав дощик, і бруківка перед Оперним театром заблищала чорним перламутром мокрих камінців. Водія я відпустив додому. Мені завжди було неприємно усвідомлювати, що, поки я десь отримую задоволення, він сидить у машині і в кращому випадку читає Дарію Донцову. Звичайно, неписані правила зобов’язують водіїв службових BMW і «мерсів» кататися за принципом «куди пошлють» і чекати під рестораном чи клубом хоч до ранку. Та що мені до неписаних правил? Я виконую з них лише ті, які мене влаштовують.

— Вона тобі дзвонила? — запитав я, присівши за столик і замість привітання поцілувавши Світлану в губи.

— Так. I знаєш, у нас однаковий термін вагітності.

— Значить, — посміхнувся я, — значить, ти й вона понесли в одну і ту ж ніч, у ніч після весілля.

Світлана кивнула.

Офіціант приніс пляшку «Moet» і два келихи.

Мій настрій миттєво покращився. Коли Світлана сама, прийшовши трішки раніше, вирішила, що ми будемо пити, то побоюватись її кепського настрою не потрібно.