Андрй Курков - Остання любов президента

З-за моєї спини долинає покашлювання міліцейського міністра. У нього постійний бронхіт — палить, як труба крематорію!

— Ну? — Я впираюся поглядом прямо йому у вічі.

— Пане президенте... навіть не знаю, як доповісти! Викрадено високих урядовців Запорізької держадміністрації. Наперед запланована акція. Але кому це потрібно? Ну, коли б один-двоє, а то відразу тринадцять чоловік. Та й одна з вікна вистрибнула — на смерть...

— Хто?

— Калиновська. Зам із фінансів.

— Далі?

— Я вже наказав відправити найкращу бригаду слідчих. Місто блокували, але ніяких слідів.

— Добре, триматимеш мене в курсі. Наступна доповідь о восьмій ранку!

— Ви маєте залізні нерви! — каже міністр і йде.

У мене все залізне, думаю я, вже не приховуючи усмішки. Спати я вже більше не хочу. Помічник нерухомо, як стовп, стоїть у прорізі подвійних дверей, що ведуть у коридор.

— Машину, — кажу йому я. — Тільки простішу! І холодного шампанського!

Через півгодини чорна «ауді» з сонним водієм підвозить мене до центрального входу в нічний клуб «Ікс». Охорона клубу зробила спробу підійти до машини, але непоказні люди з іншої, моєї, охорони швидко їх зупинили. І я міг спостерігати за втомленими гарними і просто вольовими обличчями відвідувачів, які розходились. Я дивився, пив холодне «Мускатне ігристе» з Нового Світу й думав про прийдешні покоління.

О шостій ранку у віконце машини постукали. Я був готовий послати Колю Львовича дуже далеко, але це був не він. Це був генерал Свєтлов.

— Наші підопічні перетнули українсько-російський кордон, — сказав він. — Для них збудовано санаторій в Уральських горах.

— Сідай! — Я опустив долоню на м’яку чорну шкіру заднього сидіння поруч з собою. — Відсвяткуємо?

Свєтлов втомлено кивнув.

Його простий трудовий кивок був дуже доречним. Жодне слово не змогло б його замінити.

Свєтлов не любив шампанського. Я це знав і вирішив зважити.

— Скажи, Валеро, ти коли-небудь любив по-справжньому? — запитав я, вже коли ми обоє тримали чарки з «Хеннессі» в руках.

— Жінку?

— Так.

— Хотів. Вона не дозволила.

— Дурепа! — вирвалося з мене. — Вибач, звичайно.

— Та ні! — напрочуд спокійно промовив Свєтлов. — Ви, пане президенте, справді маєте рацію. Дурепа! Адже жінка кохає дуже рідко, частіше вибирає з тих, хто любить її. Тоді до неї залицявся один бізнесмен. Він був вищим за мене на півтори голови. Його вбив рекет.

Я покивав.

Ми випили.

— Ти коли-небудь одружишся? — запитав я.

— Я одружений. Маю двох дорослих дітей. Але це всього лише «сімейний стан».

Я був потішений. Свєтлов би цього не зрозумів. Але те, що він розмовляв зі мною на рівних, мене не тільки заспокоювало, а й рівняло з людьми, твердо впевненими у правоті своїх поглядів, симпатій і думок. У собі цієї ночі, а потім і вранці я не був упевнений. Я переховувався за тонованим склом автомобіля. Я був інкогніто. Я уникав красивої незнайомості життя.

Київ. 27 лютого 1985 року.

Крижаний вітер обпікав обличчя, я вже й не знав, як і чим від нього захиститись. Шапка-вушанка з фарбованого кролика була насунута на брови, її вуха я вже давно зав’язав під підборіддям. Шию замотав мохеровим колючим шарфом та комір на кожусі з овечої шкури підняв. Але тепліше мені не ставало. Труханів острів, до якого я наближався пішохідним мостом, ніби відштовхував мене, намагався зупинити. Але я думав про старого, про те, що він там один у своїй землянці, про те, що в нього могли закінчитися дрова. Я, звичайно, ніяких дров йому не ніс. У спортивній сумці, що теліпалася на плечі, якась там їжа та дві пляшки портвейну. Сумка була важкою, але крижаний вітер легко підіймав її, пхав за спину.

Їжу старому купила Мира, і саме вона попросила до нього піти. Сама йти відмовилася, і зараз я дуже добре її розумів. Але я був упертішим за цей крижаний вітер, і чим більше опирався він мені, тим більше опирався я йому.

Потім мої чоботи в’язнули у глибокому снігові, але й це мене не спиняло.

Ранні зимові сутінки згущалися. Небо нахилялося дедалі нижче й нижче. Нахилялося, наче п’яний богатир, не здатний більше стояти на ногах. І звалилось воно всією своєю темрявою швидко, за лічені хвилини. Але я вже бачив землянку старого, я бачив за її маленьким віконечком вогник свічки.

— Ну ти все одно як Павлик Морозов! — радісним вигуком зустрів мене старий.

— Чому? — здивувався я. — Він же ж батька зрадив!

— Ну, тоді не Морозов, Володя Дубінін. Герой, словом! У таку негоду сюди прийшов!.. Я тобі віддячу!